Читати книгу - "Вовчиця , ЛІдія Тугай"

Кабінет батька був зачинений.

"Треба зламати двері." — промайнула думка в Маші.

— Я можу їх просто вибити! — розім’яла плечі Соллі, її очі загорілися азартом.

— Це ж будинок Альфи! Тут усе зроблено на совість! — заперечив Анатолій Васильович, але його голос тонув у вирі подій.

— Зараз перевіримо! — Соллі кинула йому хижий усміх, швидко піднялася на другий поверх і зупинилася перед дверима.

Її погляд загострився, тіло завмерло, а потім — різкий рух! Вона вклала всю силу в удар біля замка. Гучний тріск розітнув тишу. Двері зі стогоном розчинилися, косяк повело, а замок вилетів, розлетівшись на шматки.

— Ти де такому навчилася?! — Маша ошелешено втупилася в неї.

Соллі відкинула з обличчя неслухняне пасмо і, сміючись, ляснула себе по м’язистому передпліччю.

— Фільмів у дев’яностих передивилася. Та й що робити вдома? Тренувалася. До того ж я вовчиця! Сили в мене — як у матерого вовка!

Анатолій Васильович мовчки переступив через уламки, тільки скрушно зітхнув.

Ми увійшли до кабінету. Усередині панувала стримана чоловіча атмосфера: темне дерево, запах шкіри й паперу, важкий годинник, що відраховував секунди, ніби нічого не сталося. Але ми знали — щось тут приховане.

Соллі ступила першою, оглядаючись, немов хижак, що вистежує здобич.

— Тут щось є, — пробурмотіла вона, вдихаючи повітря.

Маша провела пальцями по темному дереву письмового столу, відчуваючи, як під подушечками відгукується холодна фактура. Все здавалося надто ідеальним. Жодного розкиданого папірця, жодної дрібниці, що видавала б присутність господаря.

— Він давно тут не був, — сказала вона вголос.

— Але залишив те, що не хотів, щоб ми знайшли, — задумливо додала Соллі, підійшовши до книжкової шафи.

Її пальці ковзнули по корінцях книг, поки вона не зупинилася на одній. Ледь помітний слід пилу, неначе хтось недавно торкався її.

— Тут може бути потаємний механізм, — пробурмотів він. Підійшов до полиці та відсторонив Соллі.

— Це очовидно як божий день, зараз я, — Соллі нетерпляче підійшла і, не чекаючи, поклала руку на полицю. Її м’язи напружилися, і здавалося, що вона зараз просто вирве шафу з корінням.

— Обережніше! — кинувся до неї Анатолій Васильович, але було пізно.

Глухий механічний звук розітнув простір. Десь у глибині стіни щось клацнуло, і один із книжкових рядів плавно відсунувся, відкриваючи темний прохід.

— Ага, ось і секрети, — вишкірилася Соллі.

Темрява за отвором дихала чимось невідомим. Туди не проникало жодного променя світла.

— Виглядає, як пастка, — пробурмотів Анатолій Васильович.

— Чи запрошення, — заперечила Соллі, ступаючи вперед.

Повітря стало густішим. Щось чекало їх у темряві.

Темрява за потаємними дверима була щільною, майже відчутною. Повітря тут здавалося застиглим у часі, пахло пилом, старими книгами й чимось невловимо знайомим.

Соллі першою ступила всередину, впевнена, мов мисливиця, яка не боїться тіней. Маша затрималася на порозі, ніби відчуваючи, що за цими дверима її чекає щось, що змінить усе.

— Світло є? — пробурчала Соллі, намацуючи стіну.

Раптом, без жодного видимого джерела, кімната сама собою наповнилася м’яким золотавим сяйвом.

— Що за... — почав Анатолій Васильович, але його голос урвався, коли вони побачили це.

На протилежній стіні висів портрет.

Жінка на ньому була неймовірно схожа на Машу. Ті ж риси, ті ж вилиці, навіть легка усмішка на вустах видавала щось знайоме. Але очі… Очі були чужими. Гострі, проникливі, наче в хижої птиці, що бачить усе, навіть те, що намагалися приховати.

Вона не просто дивилася з полотна — вона вивчала їх.

— Це… — у Маші пересохло в горлі.

— Луна, — тихо промовив Анатолій Васильович.

Соллі підійшла ближче, торкнулася рами пальцями, але в ту ж мить відсахнулася.

— Він живий.

— Що? — Маша перевела на неї погляд.

— Цей портрет. Вона не просто зображена… Вона нас бачить.

В руках Луни був невеликий блокнот. Його темна обкладинка виглядала так, ніби жінка на портреті ось-ось його перегорне.

І тоді сталося щось ще дивніше. Її пальці на зображенні ледь-ледь здригнулися.

Маша відчула, як серце гупнуло об ребра.

— Ви це бачили?

— Вона рухається… — прошепотів Анатолій Васильович, його обличчя стало блідим.

— Чорт забирай, — видихнула Соллі. — Це починає мені подобатися.

В кімнаті щось змінилося. Повітря загусло, немов їхня присутність розбудила те, що спало тут роками.

Маша зробила крок уперед.

— Мамо? — її голос був тихим, але портрет наче почув.

Очі Луни стали ще гострішими, а її пальці… Вони стиснули блокнот міцніше.

Маша не зводила погляду з портрета. Її серце калатало, але вона не могла відвести очей від жінки, яка була її дзеркальним відображенням… і водночас чужою.

Вона зробила ще один крок уперед. У кімнаті стояла мертва тиша. Навіть дихання Соллі стало нечутним.

Маша простягнула руку. Її пальці тремтіли, але вона не зупинилася.

Коли її кінчики торкнулися полотна, щось змінилося. Повітря стало м’яким, теплим, ніби Луна сама простягнулася до неї назустріч.

І тоді це сталося.

Жіночі пальці на портреті знову ворухнулися. А потім… повільно розтиснулися.

Блокнот вислизнув із її рук і опустився прямо в Машині долоні.

У ту ж мить обличчя Луни змінилося. Вона більше не виглядала хижою. Її погляд потеплішав, а на вустах з’явилася ледь вловима, майже материнська усмішка.

— Мамо… — прошепотіла Маша.

Але Луна вже не чула її.

Її обличчя застигло. Очі втратили той жахливий блиск, руки більше не рухалися. Вона стала просто портретом — звичайним, нерухомим, намальованим фарбами на полотні.

— Оце так… — Соллі видихнула, підійшовши ближче.

Анатолій Васильович здавалося не дихав.

— Вона передала тобі щось важливе, — сказав він нарешті.

Маша стиснула блокнот у руках. Обкладинка була гладкою, трохи потертою, ніби ним користувалися багато років.