Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

До бару зайшли якісь двоє, і то була зручна нагода попрощатися. Джо Белл провів мене до дверей і там знову схопив за руку.

— То ви вірите?

— Що ви не думали її чіпати?

— Та ні, я про Африку.

Нараз мені здалося, що я вже нічого не пам’ятаю з його розповіді, хіба тільки те, як Холлі від’їжджає верхи на коні.

— Так чи так, а її немає.

— Еге ж,— мовив він, відчиняючи двері.— Немає, і край.

Злива уже вщухла, залишивши по собі тільки дрібну мряку в повітрі; отож я завернув за ріг і пішов вулицею, де стоїть мій колишній будинок. На цій вулиці ростуть дерева, що влітку кидають на тротуар прохолодні візерунчасті тіні, але тепер листя на них пожовкло, майже все облетіло і, ослизнувши від дощу, ковзало під ногами. Будинок стоїть посередині кварталу, одразу ж за церквою, де синій годинник на вежі вибиває час. Відтоді як я там жив, будинок трохи опорядили: замість старих дверей з матовими шибами, поставили нові, чорні й блискучі; на вікнах з’явилися чепурні сірі віконниці. Ніхто з тих, кого я пам’ятаю, там уже не живе, крім мадам Сапфії Спанелли, осиплої колоратури, що кожного дня ходила до Центрального парку кататися на роликах. Я знаю, що вона досі живе там, бо піднявся сходами й подивився на поштові скриньки. Одна з тих скриньок і відкрила мені колись, що є в світі така Холлі Голайтлі.

Я прожив у тому будинку десь із тиждень, перш ніж помітив на поштовій скриньці квартири номер два чудну картку, віддруковану гарним вишукано-простим шрифтом. На ній значилося: «Міс Холідей Голайтлі»,— а трохи нижче, в кутку: «Подорожня». Ці слова причепилися до мене, мов нав’язлива мелодійна: «Міс Холідей Голайтлі, подорожня».

Якось далеко за північ я прокинувся від того, що містер Юніосі гукав щось на сходах згори наниз. Мешкав він на горішньому поверсі, отож голос його, роздратований і сердитий, лунко розлягався по всьому будинку:

— Міс Голайтлі! Я змушений протестувати!

Голос, що озвався у відповідь з дна сходового колодязя, був молодий і безтурботно-веселий:

— Ой голубчику, ви вже пробачте! Я знов загубила цей бісів ключ!

— Скільки можна дзвонити в мій дзвінок. Я дуже-дуже прошу вас зробити собі ключ.

— Та я їх щоразу гублю.

— Я працюю, мені треба спати! — гукав містер Юніосі.— А ви завжди дзвоните в мій дзвінок.

— Ну не треба сердитися, любий ви мій, я більше не буду. І якщо ви пообіцяєте не сердитись...— Голос її наближався — вона піднімалася сходами.— ...то, може, я дозволю вам зробити оті знімки, про які ми говорили.

На той час я уже встав з ліжка й трохи прочинив свої двері. Мені було чути мовчанку містера Юніосі — тобто чути, як змінився його віддих.

— Коли? — запитав він.

Дівчина засміялася.

— Колись,— відказала невиразно.

— Будь-коли,— мовив він і зачинив двері.

Я вийшов на сходи й перехилився через бильця так, щоб тільки побачити її, а самому лишитися непоміченим. Вона ще піднімалася східцями, та за хвилю вийшла на площадку, і лампочка під стелею освітила її перісту хлоп’ячу зачіску, де темно-рудуваті пасма волосся перемежовувалися з білястими. Ночі стояли теплі, майже літні, і на ній була легка чорна сукенка, чорні сандалети й коротке, під саму шию, перлове намисто. Дівчина була по-модному худа, проте вигляд мала цілком здоровий — майже як ото на рекламі вівсяного концентрату до сніданку,— від неї аж наче віяло свіжістю, запашним милом і лимоном, а на щоках її жевріли природні рум’янці. Рот у неї був великий, ніс — трохи кирпатий. Очі ховалися під темними окулярами. То було обличчя вже не дитяче, але ще й не жіноче. Я міг би дати їй і шістнадцять років, і тридцять. Як виявилося згодом, їй тоді не вистачало двох місяців до дев’ятнадцяти.

Вона йшла не сама. Слідом за нею ступав якийсь чоловік. Його пухка рука стискала її стегно, і це здавалося непристойним — не з морального погляду, а з суто естетичного. То був присадкуватий дебелий чолов’яга, з червоним від кварцової лампи обличчям та напомадженим волоссям, у смугастому костюмі, підбитому ватою на плечах та грудях, із зів’ялою червоною гвоздикою в петельці. Коли вони підійшли до її дверей, вона розкрила сумочку й почала шукати ключа, анітрохи не зважаючи на те, що товсті губи супутника ялозять по її шиї. А коли нарешті знайшла ключ і відімкнула двері, обернулася до нього й щиросердо мовила:

— Дякую, любий. Дуже мило, що ви провели мене.

— Гей, крихітко! — гукнув він, бо двері вже зачинялися в нього перед носом.

— Що, Гаррі?

— Гаррі — то інший. А я Сід. Сід Арбак. Ти ж мене любиш.

— Страшенно люблю, містере Арбак. Але на добраніч, містере Арбак.

Містер Арбак недовірливо дивився, як зачинялися двері.

— Гей, крихітко, пусти мене, чуєш! Ти ж мене любиш, крихітко. Мене всі люблять. Чи не я сплатив по рахунку за п’ятьох твоїх знайомих, яких ніколи в житті не бачив? Отож маю право, щоб ти любила мене. Ти ж любиш мене, крихітко!

Він постукав у двері — спершу легенько, тоді гучніше, а потім відступив на кілька кроків і пригнувся так, наче думав кинутись на ті двері й висадити їх геть. Та замість того повернувся й побіг сходами вниз, люто молотячи кулаком по стіні. І в ту ж мить як він опинився внизу, двері дівчини відчинились, і вона вистромила голову.

— Містере Арбак!..

Він повернув назад, і по його обличчю розпливлась масна усмішка: отже, крихітка просто дражнилася з ним.

— Іншим разом, коли дівчині потрібні будуть дрібні гроші на туалет,— гукнула вона, і не думавши дражнитися з ним,— послухайте моєї поради, ніколи не давайте їй двадцять центів!

Як видно, вона дотримала своєї обіцянки містерові Юніосі й перестала дзвонити в його дзвінок, бо після того почала дзвонити мені — о другій годині, ночі, о третій, о четвертій,— її не турбувало, коли я мушу схопитися з ліжка й натиснути кнопку, що відмикає надвірні двері.