Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Поки що мій часовий діапазон – п’ятдесят років у обох напрямках, – не без задоволення констатує Генрі. – Але в майбутнє я потрапляю рідко. Не думаю, що бачив там щось корисне для себе. Зазвичай, перебуваю там дуже мало часу. Можливо, я просто не знаю, на що звертати увагу. Минуле притягує магнітом. У ньому я більш монолітний. Може, майбутнє саме по собі не таке матеріальне? Не знаю. Мене завжди долає відчуття, наче дихаю розрідженим повітрям, там, у майбутньому. Це і є одним із розпізнавальних сигналів майбутнього: інші відчуття. Там важче бігти, – задумливо мовить Генрі, і я раптом починаю розуміти весь цей жах, коли ти опиняєшся не в своєму часі та просторі, без одягу, без друзів…

– Ось чому твої ступні…

– Тверді, як ремінь.

Підошви його ніг завжди у грубезних мозолях, наче намагаються перетворитися у підошву взуття.

– Я – копитна тварина. Якщо колись хоч щось станеться з моїми підошвами, застрель мене.

Якийсь час їдемо мовчки. Дорога то простягається угору, то пролягає вниз, за вікном мигтять мертві кукурудзяні поля. Освітлені зимовим сонцем, стоять ферми, на довгих під’їзних дорогах до кожної з них вишикувані фургони, причепи та американські машини. Зітхаю. Подорож додому – суперечливе відчуття. Аж вмираю, так хочу побачити Алісію та Ету, хвилююсь за маму і не надто прагну побачити тата та Марка. Але мені кортить побачити, як вони ладитимуть з Генрі, а він з ними. Пишаюся тим, що тримала Генрі в секреті так довго. Чотирнадцять років. Для дитини чотирнадцять років – вічність.

Проїжджаємо «Вол-Март», «Дейрі Квін», Мак-Доналдс. Кукурудзяні поля. Фруктові сади. Полуничні та чорничні плантації, на яких покупці самі збирають ягоди, котрі їм більше до вподоби. Влітку ця дорога – це довгий коридор фруктів, зерна та концентрації капіталу. Але зараз поля мертві та сухі, а транспорт мчить холодним сонячним шосе, ігноруючи заманливі стоянки.

Поки не переїхала до Чикаґо, про Саут-Гейвен навіть не замислювалась. Наш дім завжди видавався мені якимось островом, що розташований на юридично не оформленій території, оточений лугом, фруктовими садами, лісами, фермами. Саут-Гейвен був просто Містом, як у «Ходімо до Міста та купимо морозива». Місто – це продуктові крамниці, прилавки з виробами із заліза, пекарня «МакКензі» та крамниця «Музичний центр» з партитурами та платівками, – улюблене місце Алісії. Колись ми стояли перед фотостудією «Епл’ярд», вигадуючи історії про наречених, немовлят та різні родини, що хизувалися своїми гидкими усмішками у вітрині. Тоді бібліотека нам не видавалася кумедною зі всією своєю штучною грецькою величчю, та й їжа не здавалась однотипною та прісною чи фільми в театрі «Мічиґан» – нещадно американськими та тупими. Таких висновків я дійшла пізніше, коли стала мешканкою великого міста, емігрантом, яка палко бажала дистанціюватися від своєї неотесаної юності. Мене поглинає раптова ностальгія за маленькою дівчинкою, якою я колись була, яка любила ці поля та вірила у Бога, яка проводила численні зимові дні на домашньому карантині, читаючи про пригоди Ненсі Дрю та висмоктуючи ментолові льодяники проти кашлю, яка вміла зберігати секрети. Кидаю оком на Генрі, а він уже заснув.

Саут-Гейвен, п’ятдесят миль.

Двадцять шість, дванадцять, три, одна.

Фенікс Роуд.

Шосе «Блу Стар».

А потім – провулок Міґрем. Тягнуся рукою, щоб розбудити Генрі, та він уже прокинувся. Нервово посміхається і дивиться крізь вікно на безкінечні тунелі голих зимових дерев, а ми зі свистом минаємо їх. Коли починає виднітися брама, нишпорю в бардачку, шукаючи ключ від неї. Ворота розлітаються урізнобіч, і ми проїжджаємо.

Наче в книжці-розкладачці, виринає перед нами будинок. Генрі роззявляє рота від подиву й сміється.

– Що? – пробую захищатися.

– Навіть не думав, що він такий величезний. Скільки у цьому монстрові кімнат?

– Двадцять чотири, – відповідаю.

Автівка під’їжджає до будинку; зупиняю її біля вхідних дверей. Ета махає нам з вікна у коридорі. Від нашої останньої зустрічі волосся у неї ще більше посивіло, але обличчя – аж рожеве від задоволення. Коли ми вибираємося з машини, вона обережно спускається слизькими сходами, без пальта, у гарненькій темно-синій сукні з мереживним комірцем, взута у зручне взуття, акуратно несучи своє огрядне тіло. Підбігаю, щоб подати їй руку, та Ета відмахується від мене, сходить до самого низу, аж потім обіймає та цілує (мені так радісно знову вдихнути аромат її пудри та крему «Нокзіма»!). Потім виходить Генрі, стає біля нас, чекає.

– А що тут у нас? – питає вона, наче Генрі – якийсь малюк, якого я привела, нікого не повідомивши.

– Ета Мілбауер, Генрі Детембл, – представляю їх одне одному.

Бачу незначне здивування на його лиці, й мене стає цікаво, за кого він її прийняв. Поки підіймаємося сходами, Ета привітно йому всміхається. Відчиняє вхідні двері.

– А як наші речі? – тихо запитує мене Генрі.

Відповідаю, що це справа Пітера.

– А де всі?

Ета пояснює, що обід за чверть години, тим часом ми можемо скинути верхній одяг, помити руки, а тоді сідати за стіл. Вона нас лишає в коридорі та поспішає на кухню. Відвертаюся, знімаю пальто та вішаю в шафу в прихожій. Коли повертаюся до Генрі, то бачу, що він махає комусь рукою. Дивлюся, хто б то міг бути, й бачу Нел, яка висунула з дверей їдальні своє широке кирпате лице та шкіриться на всі тридцять два. Біжу до неї та міцно цілую, а вона пирскає та каже:

– Гарний хлопець, мавпеня, – і йде собі до кімнати, перш ніж Генрі встигає до нас підійти.

– Нел? – здогадується він, і я ствердно йому киваю.

– Вона не сором’язлива, просто зайнята, – пояснюю.

Веду його службовими сходами на другий поверх.

– Тут ти будеш спати, – відчиняю двері блакитної кімнати. Він заглядає всередину та йде зі мною коридором.

– А це моя кімната, – з острахом промовляю.

Генрі вже прослизнув усередину, став посередині килима й оглядає кімнату. Коли повертається до мене, розумію, що він нічого не впізнає; жодна річ ні про що йому не говорить, і цей ніж усвідомлення застрягає ще глибше: усі ці невеличкі символи та сувеніри у цьому музеї нашого минулого – наче любовні листи для неписьменного. Генрі бере гніздо кропив’янки (це саме те перше гніздо, яке він мені подарував, а їх було багато за ті всі роки) і каже:

– Гарне.

Киваю, а коли розтуляю рота, щоби це сказати, він кладе його назад на поличку й запитує:

– А ті двері зачиняються?

Клацаю замком: ми спізнюємося на обід.

Генрі: Я уже майже спокійний. Разом із Клер спускаюся сходами, проходимо темним холодним коридором