Читати книгу - "Син"

Воїн застогнав-захрипів востаннє і все. А я, зрозумівши, що власноруч убив гідного супротивника в чесному бою, відчув дивну, безмежну радість — наче мене охрестили, окропивши кров’ю, що розлилася по зеленій траві. Наче я став обранцем самого Творця. І я підбіг до Тошавея й Пізона та обійняв їх обох.

— Ах ти ж, виродку блідолиций… — мовив Пізон, широко всміхаючись мені. — Отже, я програв Тошавеєві коня.

Коли ми повернулися до селища, на нашу честь улаштували велике свято з танцями. А як же інакше — ми привезли вісім скальпів! Перед початком танців Пізон розповів історію моєї перемоги: мовляв, Тіететі, як і належить справжньому індіанцеві з племені команчі, самотужки наздогнав делавара, надзвичайно влучно стріляючи з лука. Тут усі, чудово знаючи мій «талант» хибити на кілька футів, аж затрусилися від сміху — мене це розгнівало. Потім Пізон продовжив, наголосивши на тому, що моїм супротивником був не якийсь там недолугий мексиканець чи білий, а справжній індіанський воїн. І цей воїн випустив стрілу, яка повинна була проштрикнути мені серце, та не впоралася з цим. А це вже багато чого означає.

Решту тієї ночі наш знахар витратив на базікання про те, начебто він змастив мене ведмежим жиром і саме це зупинило ворожу стрілу. Та ніхто йому не вірив. Що ж до мене — я добре знав, що делавар уже конав, коли я наздогнав його: моя куля пробила йому легеню, а кінь скинув його просто на каміння. Але, якби я спромігся наздогнати його хвилин на десять раніше, він ще мав би силу, щоб проштрикнути мене своєю стрілою наскрізь. Та що там — ця стріла все одно пробила б моє серце, от тільки ремінь зі шкіри бізона цьому завадив. Але про всі ці подробиці Пізон промовчав. І почалися танці зі скальпами. Це був наш спосіб прокричати про себе як про вічний, безсмертний народ: наше горде ім’я, мовляв, гримітиме серед небесних світил навіть після того, як ми назавжди залишимо цей світ.

Серед ночі мені примарилося, ніби я лежу на подвір’ї нашого будинку, а наді мною стоїть підліток-індіанець. Він стріляє в мене з лука, і ці стріли проштрикують моє тіло наскрізь. Я встиг роздивитися обличчя цього індіанця-команча, і воно здалося мені знайомим. І я нарешті второпав, хто це.

Уранці я прокинувся, досі відчуваючи уявні рани від тих стріл. Сонце вже підбилося височенько, а надворі балакали Неекару та Ескуте. Я вийшов із тіпі та сів поряд із ними, а трохи згодом до нас підійшли хлопчаки, які вчили мене полювати. Вони були значно вправнішими стрільцями, ніж я, і вміли їздити верхи та полювати набагато краще за мене. Але тепер я став на голову вищим за них. Тож вони привіталися, та сісти поряд не наважилися, і Неекару просто відігнав їх помахом руки.

— Ти тепер один із нас, — мовив він. — А вони просто малюки.

Ескуте покликав матір і сказав, щоб вона принесла нам поїсти. Тож незабаром ми вже наминали смачнючі пиріжки з ягодами. Неекару подякував за свою порцію, я теж, а от Ескуте нічого не сказав. Помітивши мій здивований погляд, він вимовив:

— Нас можуть убити в будь-якому поході, і вони чудово це розуміють. Майже всі наші воїни гинуть, не доживши до сорока років. Так буде і з нами.

Трохи згодом до нас підійшов Гладкий Вовк, старший син Тошавея. З ним була його молода дружина.

— То це і є той славнозвісний блідолиций хлопець? — мовив Гладкий Вовк.

— Ти тепер такий самий воїн, як і ми, Тіететі, — сказав Ескуте. — Тож можеш дивитися моєму братові просто в очі, а не витріщатися на бруд під ногами.

Гладкий Вовк підступив до мене впритул і взяв за підборіддя — було зовсім не боляче.

— Не звертай уваги на пащекування мого жалюгідного молодшого брата, — мовив він до мене. — Ескуте завжди сердитий і набурмосений, коли я поряд. Ось це — моя дружина, Ні За Холодну Воду. Ти, певно, помічав її раніше. А тепер, ставши справжнім воїном, ти можеш розмовляти з нею. Ручки в неї м’якесенькі: вона, на жаль, справедливо заслужила своє ім’я.

Ні За Холодну Воду, яка стояла трохи віддалік, усміхнулася й помахала мені ручкою. Це була найкрасивіша індіанська жінка, яку я коли-небудь бачив: двадцятирічна, з чистою шкірою, довгим лискучим волоссям, високими грудьми та розкішними стегнами. Я подумав про те, що незабаром це чудове тіло буде спотворене вагітностями, після яких, напевно, уже ніколи не відновить свою красу. Як несправедливо, її батько свого часу вимагав за неї небувалий шлюбний викуп — півсотні коней. Але Тошавей, який дуже й дуже балував своїх синів (якби ви знали Ескуте так само добре, як я, то ні на мить не сумнівалися б у цьому), згодився на таке.

Щодо зовнішності Гладкого Вовка — зростом він був приблизно такий, як і його батько. Обличчя в нього молоде, але руки — тоненькі та слабкі, та й черево він собі вже неабияке наїв. Такий вигляд, певно, мав би Тошавей, якби припинив полювати й воювати. Я кивнув у відповідь на привітання Ні За Холодну Воду, щосили намагаючись удавати, що вона не справила на мене жодного враження.

Гладкий Вовк обережно зазирнув під пов’язку, що затуляла мою рану від стріли делавара.

— Бодай я луснув! — щиро здивувався він. — Ніколи ще не бачив такої рани на тілі живої людини! Батько розповідав про тебе, але він дуже добрий, і тому про всіх каже тільки хороше. Але тепер я бачу, що ти таки справжній воїн. От що, Тіететі: як потрапиш у якусь скруту — не соромся просити допомоги в мене. І моя тобі порада: не сприймай серйозно все, що каже цей малий вилупок Ескуте.

Сказавши це, він пішов геть разом зі своєю красунею-дружиною.

— Від вилупка чую… — процідив крізь зуби Ескуте, коли вони відійшли на безпечну відстань.

— Розумієш, Тіететі, — мовив Неекару, — він ненавидить Гладкого Вовка за те, що той має таку дружину й не хоче з ним ділитися.

— Я й так маю чимало таї-і (коханок), тож не потребую подачок того жирного виродка, — пробурчав Ескуте. — Ти ж, Неекару…

— Мені теж не бракує…

— …старих жирних скво…

— …таких, як твоя