Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

Лін Пітт відпустив релінг, відскочив різко. Трохи зблід, але зараз же відновив рівновагу, знову підібгав губи.

— Напевно, ви чимало знаєте про тих фантастичних жагниць, пане відьмаче?

— Без сумнівів, менше, ніж ви. Тож, може, ми скористаємося з нагоди? Просвітіть мене трохи, пане бакалавре, викладіть дещицю знання про водних хижаків. Я охоче послухаю, розповіді пришвидшують подорож.

— Ви з мене смієтеся?

— Жодним чином. Я справді хотів би заповнити прогалини у своєму знанні.

— Гм-м-м-м… Якщо насправді… Чому ні? Тож слухайте. Родина Hyphydridae, яка належить до ряду Amphipoda, чи Бокоплави, обіймає чотири відомі науці види. Два з них живуть виключно в тропічних водах. У нашому ж кліматі трапляється — тепер дуже рідко — невелика Hyphydra longicauda та Hyphydra marginata, що досягає трохи більших розмірів. Біотопом обох видів є води застійні або повільні течії. Це й справді хижі види, що за корм вважають теплокровних створінь… Маєте щось додати?

— Поки що ні. Слухаю, зачаївши подих.

— Так, гм-м… У книжках також можна знайти згадки про підвид Pseudohyphydra, що живе у багнистих водах Анґрену. Утім, останнім часом вчений Бумблер із Альдерсберга довів, що це цілковито окремий вид із родини Mordidae, чи Загризців. Живиться він виключно рибами й малими плазунами… Був названий Ichtyovorax bumbleri.

— Пощастило потворі, — усміхнувся відьмак. — Уже втретє її називають.

— Як це?

— Створіння, про яке ви кажете, — це жеритва, що Старшою Мовою зветься cinerea. А якщо вчений Бумблер стверджує, що живиться вона виключно рибами, то я роблю висновок, що ніколи він не купався в озерці, у якому жеритви живуть. Але щодо одного Бумблер правий: із жагницею цінерея має стільки ж спільного, як і я з лисом. Обидва ми любимо їсти качечок.

— Яка цінерея? — обурився бакалавр. — Цінерея — це міфічне створіння! Мене й насправді розчаровує ваше незнання. Воістину, я дивуюся…

— Знаю, — перебив Ґеральт. — Я дуже програю при близькому знайомстві. Однак дозволю собі зробити ще кілька поправок щодо вашої теорії, пане Пітте. Отож, жагниці завжди жили в Дельті — й живуть. Авжеж, були часи, коли здавалося, що вони усі загинули. Бо живилися вони отими маленькими тюленями…

— Карликовими річними морськими свинями, — виправив магістр. — Не будьте неуком. Не плутайте тюленів із…

— …живилися вони морськими свинями, а морських свиней вибили, бо вони нагадували тюленів. Добуваючи тюленячі хутро й жир. А пізніше угорі річки прокопали канали, побудували греблі й перегородки. Течія ослабла, Дельта замулилася і заросла. А жагниця мутувала. Пристосувалася.

— Га?

— Люди відбудували їй трофічний ланцюжок. Надали теплокровних створінь замість морських свиней. Почали возити Дельтою овець, бидло, мілку худобу. Жагниці вмить вивчили, що будь-яка шкута, барка, пліт чи струг — це одна велика миска з їжею.

— А мутація? Ви говорили про мутацію!

— Це рідке лайно, — Ґеральт вказав на зелену воду, — здається, подобається жагницям. Сприяє їхньому росту. Та зараза, кажуть, може ставати такою величезною, що без зусиль стягує корів з плоту. А стягти з борту людину — для неї забавка. Особливо з борту тих барж, які компанія використовує для перевезення пасажирів. Самі бачите, як вона глибоко сидить у воді.

Бакалавр швидко відійшов від борту, якомога далі, наскільки дозволяли багаж та возики.

— Я чув плюскіт! — засопів, вдивляючись у воду між острівцями очерету. — Пане відьмаче! Я чув…

— Спокійно. Окрім плюскоту я чув також і скрип весел у кочетах. То митники з реданського берега. Побачите, зараз вони тут будуть і здіймуть метушню, якої не зуміли б створити навіть три чи чотири жагниці.

Плюсколець пробіг мимо. Вилаявся мерзотно, бо хлопчик у капелюшку з пером заплутався в нього під ногами. Пасажири й купці, досить знервовані, передивлялися своє майно й намагалися заховати контрабанду.

За короткий час об борт стукнувся великий човен, а на шкуту заскочило четверо рухливих, розгніваних і дуже галасливих осіб. Оточили шкіпера, почали грізно кричати, з усіх сил намагаючись надати своїм особам і функціям хоча б видимість важливості, після чого з ентузіазмом накинулися на багаж і майно мандрівників.

— Перевіряють іще до того, як ми пристанемо! — поскаржився Плюсколець, підходячи до відьмака й магістра. — Це ж безправ’я, ні? Адже ми ще не на реданській землі. Реданія на правому березі, на півмилі звідси!

— Ні, — заперечив бакалавр. — Кордон між Реданією і Темерією проходить по середині течії Понтару.

— А як тут, курва, течію проміряти? Тут же Дельта! Острівці, очерет, хащі раз за разом змінюють розташування, фарватер кожного дня — інший! Кара небесна! Гей! Шмаркачу! Облиш той багор, бо я тобі дупу надеру! Вельможна пані! Пильнуйте дитину! Кара небесна!

— Еверетте! Облиш його, бо замурзаєшся!

— Що у цій скрині? — кричали митники. — Гей, ану розв’язати мені отой вузлик! Чий оце возик? Валюта є? Питаю, валюта? Темерські або нільфгардські гроші?

— Отакий вигляд має митна війна, — прокоментував розгардіяш Лін Пітт, із зарозумілою міною. — Візімір витребував з Новіграда впровадження права складу. Фольтест із Темерії відповів реторсійними заходами, беззаперечним правом складу у Визімі й Ґорс Велені. Дуже тим зачепив реданських купців, тож Візімір задер податок на темерійські вироби. Оберігає реданську економіку. Темерію заливають дешеві товари з нільфгардських мануфактур. Тому митники такі прискіпливі. Якби нільфгардські товари надмірно текли через кордон, економіка Реданії могла б упасти. Реданія майже не має мануфактур, а ремісники конкуренції б не витримали.

— Коротко кажучи, — усміхнувся Ґеральт, — Нільфгард товаром і золотом потроху здобуває те, чого не здобув зброєю. Темерія не борониться? Фольтест не ввів блокади південного кордону?

— А яким би чином? Товар іде через Магакам, через Брюґґе, через Верден, через порт Цідаріс. Для купців важить лише прибуток, не політика. Якби король Фольтест заблокував кордон, купецькі гільдії здійняли б страшенний лемент…

— Валюта є? — гарикнув, підходячи до них, косоокий митник із щетинястою пикою. — Щось для оподаткування?

— Я вчений!

— Та будьте собі хоч князем! Питаю, що ввозите?

— Облиш їх, Боратеку, — сказав головний групи, високий і плечистий митник із довгим чорним вусом. — Відьмака не впізнаєш? Привіт, Ґеральте. Це твій знайомий? Учений? Тож ви до Оксенфурта, пане? І без багажа?

— Саме так. До Оксенфурта. І без багажа.

Митник витягнув з рукава велику хустку, витер чоло, вуса й шию.

— І як воно сьогодні, Ґеральте? — запитав. — Потвора не з’явилася?

— Ні. А ти, Ольсене, може, щось бачив?

— Я часу роздивлятися не маю. Я працюю.

— Мій татусь, — заявив Еверетт, безшелесно підкравшись, — рицар короля Фольтеста! І вуса в нього ще довші!

— Звали, малий, — сказав Ольсен, після чого