Читати книгу - "Карбід"

Мало того: природна географічна перешкода у вигляді Карпат на півночі зробила із Закарпаття ще й екзотичний культурний феномен. Здається, це найбільш балканський регіон України. Разом із Буковиною ці дві території є справжнім ментальним Півднем. І варто зауважити, що їм значно ближче до Балканського півострова, ніж до Кримського. Ще задовго до приходу слов'ян кочові пастухи блукали тутешніми гірськими хребтами, переносячи знання, новини, мови, культуру й хвороби. І ось тепер у верховинському чи гуцульському слові «ватра» мало хто розпізнає давньоалбанське слово. Зате значно легше впізнати музику й кухню. Опинившись на весіллі в Закарпатті, серб почуватиметься, як удома; жирна й гостра їжа, розмаїття паприки, алкоголь із підручних фруктів — усе це подібне від Ужгорода аж до найпівденніших грецьких островів. Та й часи угорського панування зблизили закарпатців із балканськими народами: на одному краю монархії жили закарпатські українці й словаки, а на другому — градація виглядала б приблизно так — балканці, югослави, серби й хорвати. Два слов'янські острови з двох боків імперії не могли не зближуватися, не об'єднуватися задля сильнішої позиції при будапештському дворі.

Балкани... Де жодне весілля не закінчується без убивства, де стріляють у повітря з нагоди народження сина, де якщо п'ють, то всмерть, де шкіра чоловіків чорна від роботи на палючому сонці, а руки спрацьовані й великі; де важко зрозуміти: сивина це чи просто дорожня курява осіла на волосся; де завжди гуляє вітер, що створює протяг, а тому люди ходять з ватками у вухах — це протяг між Сходом і Заходом, між теплом і холодом, а отже — також між Північчю й Півднем; де до сніданку з двох яєць і шматка хліба нарізають величезну свіжу цибулину; де всі їдять часник, а тому його запах стійкий і повсюдний: їдять, бо смакує, їдять, бо захищаються від недуг, їдять, бо він відганяє чортів і упирів.

Балкани — це територія крайнощів і емоційних надламів. З одного боку — ледачість і сонливість. Люди іноді просто сидять і дивляться на гору цілий день. Або спостерігають за мандрівниками, що сунуть дорогою. Ті ж потім у щоденниках пишуть, що «усі там дивні й апатичні, чоловіки можуть годинами стояти без діла на вулиці, схрестивши руки на грудях і дивлячись у далечінь, а єдиною їхньою дією в цей час є скептичне спльовування, що, мабуть, символізує зневагу до цього світу». А з іншого — неймовірна жорстокість і, однак, щастя. Якщо тут воюють, то не залишається жодної живої душі, включно з малюками в животах вагітних матерів. А якщо веселяться, то до втрати свідомості — з голосінням і сміхом водночас.

Тут вважається, що насправді щастя має двояку, дуалістичну природу. Найбільшим щастям є поєднання радості з горем, насолоди з болем. Напевно, коріння цього слід шукати в іранському маніхействі, що колись разом із завойовниками прокотилося Балканами, а звідти у видозмінених формах перекочувало й північніше, вірогідно, аж до Закарпаття. Хай там як, а Добро і Зло, Світло й Темрява сприймаються тут невіддільно, у всій своїй діалектичній єдності й боротьбі протилежностей. Тому у найщасливіший свій момент — наприклад, на учті з нагоди народження сина — чоловік прагне поєднати ейфорію з болем, щоб відчути найвищу насолоду. П'є, а коли алкоголь уже притуплює відчуття, раптом бере чарки в кулаки й б'є по столу, щоб розбите скло порізало йому руки. І тоді чоловік досягає однієї з найвишуканіших форм екстазу: він щасливий, йому хочеться співати, але він плаче від пекучого болю й стікає кров'ю. Це кульмінація, момент істини, квінтесенція Балкан. Крайнощі, надриви: або лінива апатія, або несамовита радість, змішана з жорстокістю й болем.

Крім усього іншого, ця дивовижна географічно-ментальна єдність є ще й територією забуття. Можна пояснювати це по-різному. Скажімо, тим, що протягом довгих століть окупації й імперського ярма тут не було освіти, шкіл, університетів, інтелігенції, тож і не було кому дбати про історію. Пам'ять тут знищувалася, випалювалася вогнем, вишкрібалася ножами й мечами, поступалася місцем асиміляції й пропаганді. Втім, можна обійтися й простішим тлумаченням. Тут просто немає пам'яті. Життя тут настільки важке і безпросвітне, що прожитий день одразу ж хочеться забути. Напитися ввечері так, щоб зранку нічого не пам'ятати. Мабуть, можна надибати якісь записи сновидінь мешканця Варшави, Стокгольма чи Гамбурга, але ви навряд чи знайдете щоденник снів жителя Бухареста, Любляни чи Ужгорода. Бо тут сни забувають за мить до пробудження, вони злітають з повік, щоб уже ніколи не повернутися.

Хто-хто, а Тис на цьому добре знався. І як історик, і як ведмедівець. Забуття поглинало тут усе, перемелювало в невиразне місиво, схоже на брудну снігову кашу. Тут не вміли пишатися собою і пам'ятати про важливі події чи героїчних постатей. Можливо, через те, що тут важко було зрозуміти, хто ким був. Народи, що населяли ці рівнини й гори, настільки змішалися між собою, що давно втратили своє первісне обличчя. А дві світові війни й модерні націоналізми змушували всіх вибирати: на чиєму ти боці, хлопче? Чий ти? Найлегше, як це не парадоксально, було євреям і циганам, хоча потім, під час Голокосту й Пораймосу, це зробило їхню ситуацію найважчою. Бо вони знали точно, ким вони є. Й інші знали. А що робити, скажімо, такому Михайлові, в якого в родині були й чехи, і серби, й угорці, і німці, і словаки, і румуни, а сам він вважав себе українцем? Коли меч війни завис над усіма, довелося вибирати свою ідентичність, а значить — і своїх героїв, національність та версію історії.

Внаслідок цього багато людей незаслужено опинилися за бортом. Скажімо, вихідцем із Ведмедева був всесвітньо славний композитор Бейла. Ім'я угорське, але музику він писав транснаціональну. Бо й чи можлива взагалі якась приватна, суто національна музика? Він збирав народні пісні, переробляв їх для симфонічних оркестрів — і потім мелодії, що лунали на ведмедівських весіллях, слухали у найкращих філармоніях світу. Зорієнтувавшись, що тут кар'єри не зробиш, ще зовсім юний Бейла вирушив у свою подорож до визнання: через Братиславу, Відень і Париж — до США, де довгі роки був прима-композитором філармонії в Бостоні. Але це не означало, що хтось пам'ятав про нього у Ведмедеві, не кажучи вже про вшанування.