Читати книгу - "Доктор Фаустус"

саме собою відповідає ідеї «доброго», а не в зв'язку з якимись сторонніми явищами. Все-таки, вів далі Кульгавве, тут виникає проблема абсолютно доброго й гарного, доброго й гарного безвідносно до злого й бридкого — проблема безвідносної якості. Там, де відпадає порівняння, казав він, відпадає масштаб, і вже не може бути мови про важке й легке, про велике й мале. Добре й гарне тоді втратило б свій зміст і зійшло б до позбавленого якості буття, дуже подібного до небуття і, мабуть, нічим не кращого за нього.

Ми записували це в зошити, щоб зі спокійним чи не дуже спокійним серцем принести додому. Хоч яке недосконале Боже творіння, записували ми зі слів Кульгавве, дійсне виправдання Бога полягає в його здатності зло обертати в добро. Ця здатність вимагає, щоб її, на славу Господа Бога, довели на ділі, і не могла б виявитись, якби Бог не віддав творіння під владу гріха. Тоді всесвіт був би позбавлений того добра, яке Бог умів творити зі зла, з гріха, зі страждань і пороків, а отже, янголи мали б менше спонук славити Господа. Правда, буває і навпаки, як нас ненастанно вчить історія, з добра виходить багато зла, тож Бог, щоб уникнути цього, мав би не допустити й добра і взагалі не створювати світу. Але це суперечило б його сутності творця, і тому він створив світ таким, як він є, просякнутим злом, тобто змушений був частково віддати його під вплив демонів.

Ми так ніколи й не з'ясували до кінця, чи він нам викладав на лекціях свої власні думки, чи хотів познайомити нас із психологією класичної епохи віри. Звичайно, він би не був теологом, якби не симпатизував усією душею тій психології. Мене дивувало, що його лекції не приваблювали більше молоді, бо як тільки на них заходила мова про владу демонів над людським життям, найбільшу роль відігравала проблема статі. Та й як могло бути інакше? Демонічний характер цієї сфери був головним постулатом «класичної психології», в її очах ця галузь людських стосунків була основною ареною діяльності демонів, дане від Бога місце, де випробовував свою силу сатана, його ворог і супротивник. Бо над статевими стосунками Бог дав йому більшу владу, ніж над будь-якими іншими людськими вчинками: не тільки через зовнішню бридоту цієї дії, але насамперед тому, що розпусність прабатька перейшла спадковим гріхом на весь людський рід. Статевий акт, позначений тавром антиестетичності, був виявом і втіленням спадкового гріха, — то хіба диво, що чортові саме тут надано найбільшу волю? Недарма янгол сказав Товитові: «Над тими, хто віддається хіті, отримує владу сатана». Бо потуга демонів містилася в крижах людини, і саме їх мав на думці євангеліст, коли казав: «Якщо сильний вояк охороняє палац свій, все, що його, залишиться в мирі». Звичайно ж, тут ішлося про хвилювання статі, в усіх загадкових висловах прозирав такий зміст, і саме благочестя чуйно вловлювало його.

Чудно тільки, що ангели завжди так погано охороняли якраз праведників Господніх, принаймні щодо їхнього «миру». В житіях святих повно розповідей про те, що, хоч святі й боролися з усіма тілесними бажаннями, жадання жінки дуже часто не давало їм спокою. «Мені дане жало плоті моєї, янгол сатани, що молотить мене кулаками», — ось визнання, зроблене в одному з послань до корінфян[151], і якщо навіть автор його мав на думці щось інше, чорну неміч абощо, благочестя принаймні тлумачило ці слова по-своєму і, зрештою, мабуть, правильно, бо інстинкт не зраджував його, коли в спокусах розуму добачав темний зв'язок із демоном статі. Правда, спокуса, з якою боролися праведники, була не гріхом, а тільки випробуванням доброчесності. І все-таки важко було провести межу між спокусою і гріхом, бо хіба спокуса вже не була шалом гріха в нашій крові і хіба в жаданні вже не ховалася готовність віддатися злу? Тут знов проступає діалектична єдність добра і зла, бо святість без спокуси неможлива, і вимірювали її величиною спокуси, гріховним потенціалом людини.

Але від кого пішла спокуса? Кого треба було проклинати за неї? Відповісти на це питання було легко: від диявола. Він був джерелом спокуси, але проклинали її знаряддя. А знаряддям, інструментом спокуси була жінка. Вона, правда, була й знаряддям святості, бо тієї святості не було без шалу гріховних жадань. Але їй діставалася за те гірка дяка. Дивно й дуже характерно, що хоч людина в обох подобах має стать і хоч уявлення про засилля демонічного в крижах більше відповідало чоловікові, ніж жінці, все прокляття плоті й рабське упокорення її жаданням скидали на жінку так, що навіть з'явилася приказка: «Гарна жінка — все одно, що золотий перстень у рилі свині». І скільки ще такого з глибокою відразою споконвіку говорили про жінку! Йшлося про жадобу тіла взагалі, а пов'язували її лише з жінкою, тож на неї списували й чуттєвість чоловіка. Звідси й вислів: «Для мене жінка гірша за смерть, навіть достойна жінка улягає жадобі тіла».

Можна спитати: а достойний чоловік не улягає? А надто святий? Так, але через жінку, що уособлює в собі всю чуттєвість світу. Стать — її володіння, то як же було не запідозрити саме її, ту, яка звалася femina, словом, утвореним з fides і minus, що означає мала віра, маловірство, у близьких, гидотних стосунках з лихими духами, які заселяють те володіння, у відьомстві? Приклад цьому — дружина, що, лежачи поряд із чоловіком, який спокійно спав собі, ні про що не здогадуючись, лигалася з інкубом. Правда, крім інкубів, були ще й суккуби[152], і дійсно, якийсь зіпсований юнак з класичної епохи жив з ідолом, врешті спізнавши на собі його сатанинські ревнощі. Бо через кілька років він, більше з розрахунку, аніж зі справжнього почуття, одружився з пристойною жінкою, але не зумів пізнати її, тому що між ними лягав ідол. Тож дружина в справедливому обуренні покинула його, і він довіку змушений був вдовольнятися ідолом.

Та багато характернішою для психологічної ситуації тієї доби Кульгавве вважав халепу, що спіткала іншого юнака: на нього, зовсім невинного, відьма наслала гандж, і спосіб, яким він спекався свого ганджу, був справді трагічний. На пам'ять про наші шкільні з Адріаном студії я коротко переповім тут історію, на якій докладно й дотепно зупинився приват-доцент Кульгавве.

Наприкінці п'ятнадцятого сторіччя в Мерсбурзі біля Констанца жив чесний хлопець на ім'я Гайнц Клепке, за фахом бондар, ставний і здоровий. Він кохався з дівчиною на ім'я Бербель, єдиною дочкою овдовілого