Читати книгу - "Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм"

національної ідентичності було навіть надмірне, але природа цієї ідентичності була сумнівною. Власне кажучи, рух слов’янофілів був засобом подолання цієї нестабільності і відчуття нетривалості імперії. Намагаючись сформувати міф про давній слов’янський мир, котрий, як вважалося, був основою Русі, слов’янофіли намагалися подолати це відчуття нетривалості 12. Частково їм у цьому вдалося досягти успіху, але Толстой виявився успішнішим.

«Війна і мир» пройнята відчуттям тривалості і стабільності. Російська культура, як її представлено в романі, перебуває у згоді з собою. Тон роздратованості поступився місцем прагненню запропонувати універсальні моделі поведінки в такий спосіб, як це робилось у Західні Європі, — коротше кажучи, прагненню вести за собою. Хоча компонент міфологізації в романі істотний, у ньому відсутнє почуття озлобленості, як у Глінки, немає наміру розпалювати національні упередження. У «Війні і мирі» Росію показано як велику державу, яка добре себе почуває, віддаючи накази, таку Росію, яку хотіли б мати ще росіяни покоління Пушкіна. У Росії часів Толстого було багато людей, котрі могли згадувати про бурхливі минулі роки, живучи в атмосфері безпеки та величі. Роль «Війни і миру» у зміцненні позитивного сприйняття росіянами самих себе подібна до ролі, яку відіграли щодо англійців історичні трагедії Вільяма Шекспіра. Історичні твори Шекспіра представляють Англію в усій її величі — через її королів і принців, лицарів і блазнів, з їхніми сумнівами у собі під час невдач і успіхів, — і незважаючи на думку Інших. «Війна і мир» дає модель дискурсу, який знайшов своє місце у світі і не змушує оглядатися через плече, аби впевнитися в тому, що він збігається з думкою, визнаною у світі. Одного роману замало, аби зникли всі залишки такої невпевненості, але тенденція, визначена романом Толстого, була вирішальною. Імперська велич від того часу стає популярною серед усіх прошарків російського суспільства. Вона подобалася Леніну, а нині подобається Солженіцину.

Новий універсалізуючий тон ясно відчувається вже в першому розділі роману. Один критик якось зауважив, що дивно, як така велика книжка починається такою тривіальною розмовою, що до того ж ведеться французькою мовою. Однак така на перший погляд дрібна розмова аж ніяк не є тривіальною: вона представляє значні досягнення російського суспільства, яке діє в міжнародному середовищі, говорячи про іноземних аристократів як про рівних, і граціозно рухається у глибоких водах міжнародної політики. Гостей салону Анни Шерер вже не стосується визначення, яке дає британський мандрівник у своєму описі Росії як «грубого і варварського царства», та засудження Мішле брутальності росіян. Їхнє місце у системі європейських потужних держав уже не ставиться під сумнів. У першому розділі «Війни і миру» заявляється про те, що Росія найкраща і найсвітліша, і з цього можна зробити висновок, що їм уже не потрібно бути роздратованими, як Пушкін. Вони вже збулися.

Велике значення має те, що перші речення роману вимовляються французькою мовою, і що промовець (росіянка) має німецьке прізвище. Запрошення на її вечір написане французькою мовою. Так само князь Андрій і Білібін (прототипом якого був досвідчений російський фахівець із зовнішньої політики князь А. М. Горчаков) користуються більше французькою, аніж російською мовою, у своїй ультранаціоналістичній розмові про кампанію 1805 року. У початковому варіанті роман був щедро притрушений французькими пасажами, які пізніше зустрічаються вже не так часто, вказуючи на згасання ентузіазму до французької мови під час і після переможної війни з Наполеоном. Це відчувається і в листуванні між Жюлі Карагіною і княжною Мар’єю. Французькі пасажі та окремі вставки німецькою мовою свідчать про те, що Толстой задоволено визнає, що російські освічені класи в певні періоди російської історії говорили іноземними мовами. Двома поколіннями раніше цей факт спричиняв занепокоєння, яке спонукало російського віце-адмірала початку XIX ст. Олександра Шишкова створити Товариство любителів російської мови, що було нервовою спробою зробити російську мову пріоритетною порівняно з модною і гнучкою французькою. У 1860-х роках російська мова почувалася дуже добре, французька використовувалася мінімально, і кількість росіян іноземного походження, які пробилися до верхніх шарів суспільства, була зовсім незначною. Такі зміни в російській національній ідентичності не призвели до посилення французького і німецького впливів на російську культуру, а натомість надали їй західноєвропейського лиску, і навіть найбільш ксенофобські виразники імперської ідеї визнали це одним із позитивних наслідків, що їх дають імперським утворенням їхні завоювання. Складні характери у «Війні і мирі» тільки здивували б, якби один з них намагався, як Шишков, організувати рух на захист російської мови.

Розгляньмо тепер, що означало для російської культури згадане вище листування французькою мовою між Жюлі і Мар’єю — двома молодими дамами, які обидві були росіянками і обидві отримали добре виховання. Те, що дві майбутні матрони і матері дітей еліти не могли знайти належних слів рідною мовою для вираження дівочих почуттів, відповідає реаліям допушкінської Росії. Використання французької мови не обмежувалося обміном дівочими мріями: Андрій і П’єр також спілкувалися французькою мовою, виказуючи знервованість обмеженим набором понять і нюансів у російській мові початку XIX ст. Такий стан справ свідчить про сильну стурбованість культури своїм становищем. У лінґвістичному аспекті Росію часів Олександра І можна було б порівняти з країнами Африки та Азії, що прийняли англійську або французьку мови як офіційні і зберегли їх як мови навчання до XX ст. включно. Однак Росія сама панувала над колоніями і прагнула послабити їхні ідентичності, накладаючи на них натомість свою. Таке парадоксальне почуття водночас нижчості і вищості стосовно Інших не раз проявлялося в російській літературі у першій половині XIX ст. Однак Толстого воно вже не мучить, і читачам передається від нього цей спокій. У першому розділі представлено те, що Ентоні Сміт називав горизонтальною етнією (lateral ethnie). У ній описуються розмови між представниками вищих кіл російського суспільства. Толстой показує, що воно чітко формулює свої думки і є космополітичним. Анна Шерер — росіянка з усіх поглядів; країну свого народження вона ставить вище від свого походження. П’єра Безухова, російського поміщика-мільйонера, який не має люб’язних товариських манер, не особливо турбує його невідповідна поведінка у вищому товаристві. Потрібно бути впевненим у своєму етносі, щоб показати представника найвищої еліти своєї країни, котрий поводиться як селюк, і це міг зробити без загрози для авторитету імперії лише письменник, повністю переконаний у культурній незалежності Росії. Якби Толстой писав у XVIII ст., він не міг би представити сина одного з вельмож Катерини II у такому сумнівному світлі. У літературі доби Катерини II та більш раннього періоду всі росіяни були приречені «з’являтися в товаристві» як штивні літературні характери, накреслені у найкращих традиціях самозвеличення. Персонажа, який мав би