Читати книгу - "Заклятий козак"

Від табору скакав гетьманський джура з гетьманським убранням і з булавою.

- А наше військо готове до бою? - спитав Юрась.

- Готове, пане гетьмане: і мої жовніри, і німці ждуть тільки твого приказу, а козаки вже й табір покинули.

Прискакав і джура з булавою. Скоро Юрась одягся в гетьманське убрання і скочив на коня. Джура подав йому булаву. Вона так і засяяла, мов жар на сонні, котре тільки малою скибочкою визирнуло із-за лісу. Се була та дорога булава, вся обсипана сапфірами, котру польський король прислав старому Хмелю після того, як велетень України страшенно знищив військо короля під Корсунем… Добрий подарунок від того, кого старий Хмель облупив чисто, не вважаючи на його королівську пиху…

- Почекай же ти, гадюко! - мов з собою розмовляючи, стиха промовив Юрась.

- Хто, пане гетьмане? - скинув на нього очима Тетеря.

- Сомко, гадюка за пазухою.

Скоро Юрась і Тетеря настигли своє військо. Ще здалека, піднявшись на горбик, вони побачили, що буцімто дві хмари сунуться одна до другої. Там, на схід сонця, вставала курява, і вітрець гнав її на полудень. Куряву ту піднімала московська піхота своїми чоботищами. Із-за куряви блищали на сонці то золота хоругва, то криця алебард і бердишів.

Назустріч хмари з Московщини сунулась друга хмара тогобічної України. Та хмара, здавалось, вигнала поперед себе два величезні крила: то Корсунщина і Білоцерківшина посилала супроти московської хмари своїх синів-козаків - полки корсунський і білоцерківський. Трьома величезними лавами сунулись ще три полки Юрасевих легіонів.

Юрась глянув на свій табір. Там окопались великим валом його «німці» - ляхи у німецькому убранню. Вздовж валу, поміж возами, стояли Юрасеві гармати.

- Так окопував свої резерви блаженної пам’яті родитель твоєї милості, - вказав Тетеря на окопи.

- За такими окопами ще позаторік Нурединова орда в двадцять тисяч нічого не могла подіяти з Сірком, у котрого, не було й п’яти тисяч шабель і мушкетів, -- додав Макогін.

Усе поле покрили тогобічні Юрасеві полки козацькі. Червоні й блакитні жупани, жовті й зелені широкі шаровари, смушкові високі шапки з різнобарвистими верхами, здавалось, аж кричали у вічі.

А там далі, на перестріл або й на два із лука, тихо, мов живий ліс, сунулись московські роти - піхота, лава до лави, з хоругвами, мов у Москві «крестный - як то кажуть - ходъ». На крилах сього лісу з хоругвами вигравали на конях Сомкові переяславські козаки, мов викликаючи на герць тогобічних братів-козаків. Далі за московською тяжкою піхотою сунулись московські комонники, копійники і рейтарія, закриваючи собою не одну сотню гармат.

З того часу як московське військо з соромом полягло у кривавім бенкеті, коло Чуднова і самого Шеремета полоняником татари погнали у Крим, Москва обережно посилала свої роти на Вкраїну, і вже не тисячами, а десятками й сотнями тисяч. Так і тепер супротив Юрася і його жовнірів польських з козаками.

Юрась і Тетеря, зупинивши коней на високій могилі, пильно оглядали поле битви. Здавалось, і ліку не було московським силам…

Тихо, тихо, але грізно сунеться Москва…

- Сарана, чиста сарана, бий її кат! - сердито кидає слово «козарлюга» Макогін.

Ближче й ближче зсовуються обидві страшенні сили…

Польські жовніри, що заповняли передні лави Юрасевого війська, не в силах дивитися у вічі москалям… Вони вже так близько, і жовнірам здається, що москалі дивляться на них згорда, з презирством… Гонор не дає їм видержати часу…

- Hurra! - крикнули деякі: - Niech ginie Moskal! Niech ginie!

І вони, мов божевільні, ринулись вперед, блищачи на сонці гострими шпилями копій і барвистими значками, мов то у повітрі замріяли тисячі метеликів.

- Або добути, або дома не бути! - в один голос ревнули корсунці й білоцерковці і, як вихор, понеслись на московську піхоту.

Залопотіли мушкети. Пороховий дим закрив на хвильку московські передні лави. Московські кулі збили з коня не одного жовніра, але й не одна московська голова полягла перед своєю лавою, котра ніби розірвалась, переломилась, подалась назад…

- Стройся! Сомкнись! - щось загуло там, і лава знов стала як стіна плече в плече, нога в ногу.

А вбиті валялись на землі перед лавою, а недобиті стогнали й корчились…

- Niech ginie Moskal! - знов перехопилось поміж жовнірами, і знов налетіли коні на московську лаву.

Тепер вже йшла рукопаш вздовж і впоперек всього поля битви.

А гірше, страшніше бились на обох боках: то мов скажені різались п’ять полків козаків Юрасевої руки з своїми братами - з козаками Сомкової и московської руки. Вже ті і другі спотикались об мертві тіла, давили ногами і кінськими копитами недобитих; а поле битви ще ні за ким не зоставалось: воно було - поле мертвих, їх здобич…

- Стройся! Сомкнись! - не переставало звідти.

- Niech ginie Moskal! Або добути, або дома не бути! - гуло звідси.

Юрась і Тетеря не сходили з високої могили, звідки як на долоні видко було, яка різанина йшла на полі. Булава ніби тремтить у руці молодого гетьмана. Над ним тріпалось у повітрі довге чорне волосся високого бунчука. Поруч з Юрасем і Тетерею стояли власні гетьманові трубачі, сурмачі й джури.

- Добре, добре, - ніби з собою розмовляв Юрась. - Наче подається Москва… Чи не вкинуть їй у пельку моїх краківських «німців», щоб мерщій подавилась?

- Ще рано, пане гетьмане, - сердито кинув Тетеря.

- Як рано! Давно вже настав час!

- Не настав… Боротьба ще поки рівна… Москві щось не везе…

- А мені здається…

- Рано, рано! Хіба ж його мосць пан гетьман не бачить, що лукавий Ромодан ще й до половини не витрусив із своєї торби своїх москалів? Він ще й комонників не пускав у діло.

- А мені боязко, що мої не вдержать - слабнуть.

- Ні, ні! Його мосць, пан гетьман, бачить, що московська передня лава вже погнулась і порвана на шматки, а он наші Чигаринці і полки черкаський та уманський вже зчепились з московською рейтарією.

Тепер і Юрась бачив, що його рука брала верх над рукою Ромодана й Сомковою. Московські лави, мов на їх щось страшне дмухнуло, заколихались… То смерть їм дмухнула у вічі… Ї не диво! Над кривавим полем вже плавали орли і друга чорна хижа птиця; мов голодні собаки, вона вже чула здобич і поталу і крутилась