Читати книгу - "Вітер у верболозі"

Жаба знову кивнув, не зронивши й слова.

— Просто злостиві тварюки — от хто вони, — розпалився Щур — Тільки Кріт з Борсуком рішуче відстоювали тебе й переконували всіх, що ти скоро повернешся, неодмінно! Вони не знали, як тобі пощастить викрутитися з тієї халепи, але

були певні, що пощастить.

Жаба випростався на стільці, і на писку в нього майнула хитра посмішка.

— Вони посилалися на приклади з історії, — розповідав Щур. — Казали, що не знають жодного випадку, щоб кримінальні закони взяли гору над відчайдушним зухвальством та чарівною симпатичністю (як от, наприклад, у тебе), коли вони ще й підперті тугим гаманцем. Отож вони перевезли свої речі до Терема Жаб, ночували там, щодня провітрювали та прибирали дім, щоб він був опоряджений, як ти повернешся. Звичайно, вони й гадки не мали про те, що станеться, хоч деякі підозри й закрадалися в них — щодо мешканців Старого Лісу.

От я і підійшов до найболючішої та найтрагічнішої частини своєї оповіді. Однієї ночі, темної хоч в око стрель, коли дув страшний вітер і дощ лив як з відра, озброєна до зубів зграя куниць підкралася під’їзною алеєю до парадних дверей. Одночасно кільканадцять запеклих ласок через город промкнулися на задвірок і зайняли господарські приміщення; а банда головорізів-тхорів, які не зупиняться ні перед чим, захопила оранжерею та більярдну й розчинила двері на терасі, що виходить у сад. Тим часом Кріт з Борсуком сиділи собі біля каміна в бібліотеці, гомоніли й нічого такого не чекали, бо хто ж буряної ночі поткне носа надвір! І тоді ці кровожерні підступники вибили двері й накинулися на них. Кріт з Борсуком боронилися як могли, але куди там! Адже були беззбройні, та й захопили їх зненацька, і взагалі — що можуть двоє звірят проти цілої сотні? Твоїх бідолашних друзів жорстоко побили кийками і викинули на дощ та холод, ще й вилаяли нізащо!

Тут Жаба, що досі сидів мов задерев’янілий, раптом захихотів, проте схаменувся й прибрав поважного вигляду.

— З того часу в Теремі Жаб живуть оті Лісові Заброди, — розповідав далі Щур,

— і поводяться просто паскудно! До півдня валяються в ліжках, снідають коли заманеться, загидили все так, що противно й глянути! Жеруть твій харч, п’ють твоє питво, ще й глузують з тебе, горлають непристойні пісні про... ну, про в’язниці, про суди та поліцейських: бридкі, образливі пісні, в яких хоч би одне дотепне чи просто доладне слово. І хваляться крамарям та й взагалі всім підряд, буцімто оселилися тут назавжди.

— Он як, назавжди! — зірвався з місця Жаба й ухопив дрючка. — Я їм зараз покажу назавжди!

— Стривай, Жабо! — гукнув йому навздогін Щур. — Не гарячкуй, сядь і заспокойся. А то знову вскочиш у халепу.

Однак Жабу вже ніщо не могло зупинити. З дрючком на плечі він поспішав дорогою, киплячи від обурення й бурмочучи щось собі під ніс. Він уже підходив до в’їзних воріт Терема Жаб, коли з-за огорожі зненацька вискочив довгий рудий тхір з рушницею.

— Стій! Хто йде? — суворо запитав тхір.

— Дурниці і казна-що! — відповів Жаба, сам не свій від злості.

— Що ти там варнякаєш? Ану, зараз же виходь, а то...

Тхір мовчки зняв з плеча рушницю. Жаба про всяк випадок простягнувся на дорозі, й відразу — бах! — куля просвистіла у нього над головою.

Переляканий Жаба зірвався на рівні й щодуху чкурнув назад. Уже коли біг, почув, як позаду зареготав тхір, а тоді його підтримали інші голоси, тоненькі й огидні.

Він повернувся ні з чим, зовсім занепавши духом, і розповів про все Водяному Щурові.

— А що я тобі казав? — мовив той. — Не треба було йти. Там скрізь вартові, і всі озброєні. Доведеться набиратися терпцю.

Проте Жаба й не думав здаватися. Отож вивів човна і поплив річкою вгору — туди, де сад Терема Жаб підступав до самої води.

Пропливши повз свій любий будинок і навіть не глянувши на нього, він підняв весла й уважно оглянув берег. Здавалося, тут зовсім спокійно, безлюдно й тихо. Він озирнувся здаля на фасад Терема Жаб, що виблискував вікнами проти вечірнього сонця; побачив голубів, що сиділи по двоє — по троє край даху; яскраві квіти в саду; затоку, що вела до стоянки для човнів, і дерев’яний місточок, перекинутий через неї; все це, таке впокоєне і сиротливе, мовби чекало на нього, на його повернення. «Почну від човнів», — подумав Жаба. Дуже обережно підгріб до гирла затоки і вже пропливав під місточком, коли... Хрясь!

Велика каменюка, кинута зверху, проломила у човні днище. Човен наповнився водою і затонув, бо тут було досить глибоко. А Жаба борсався у воді. Глянувши вгору, він побачив двох куниць, що, перехилившись через поручні містка, дивилися на нього й злорадо гукали:

— Гляди, Жабко, іншим разом по голові перепаде!

Поки обурений Жаба плив до берега, куниці аж заходилися від сміху, реготали несамовито, наче на обох напали одні перелоги, хоч, власне, напали вони на кожну окремо.

Жабі довелося знову пішки відміряти марудний шлях назад і ще раз оповістити Водяного Щура про свою невтішну спробу.

— Ну, казав же я тобі! — не на жарт роздратувався Щур. — А ти, бач, що наробив! Занапастив мій улюблений човен — от що! І геть спаскудив чудовий костюм, якого я позичив тобі! Справді, Жабо, вже який я терплячий, а й то дивуюся, як ти досі зовсім не розгубив друзів!

Жаба вже збагнув, як безглуздо й нерозважливо повівся. Тож визнав свої помилки і щиро вибачився перед Щуром за те, що лишив того без човна ще й зіпсував костюм. А під кінець промовив, з тією покорою, яка завжди обеззброювала друзів, збавляючи їх запал, і повертала йому їхню прихильність:

— Щурику! Я розумію, що знову був упертий, норовливий Жаба! Але тепер, повір мені, буду сумирний, слухатимусь усіх твоїх зичливих порад і жодного кроку не ступлю