Читати книгу - "Золотий дім"

у галузі шумерського мистецтва, фізики елементарних частинок, Першої поправки та літератури Співдружності націй. Тільки з упізнанням тіл ніхто не міг мені допомогти. Мене завезла до моргу своїм стареньким джипом Сучітра, і оскільки не було як поговорити про те, що нам було потрібно, ми вдарилися в чорний гумор, пригадуючи найбільш моторошні «трупи тижня» зі старого серіалу HBO «Клієнт завжди мертвий». Моєю улюбленицею була жінка, яка в дівич-вечір висунула голову в люк найнятого лімузина, щоб виразити своє щастя, і врізалась обличчям у люльку автовежі. Після чого герої серіалу мали непросте завдання довести її сплющене лице до пуття.

А потім — залита світлом кімната з двома парами нош на колесах і дві горизонтальні істоти під простирадлами, які колись, у горизонтальній позиції на іншій, м’якшій поверхні, радісно поєдналися — може, зграбно, а може, ні — я не міг уявити своїх батьків в’юнкими демонами сексу, але не хотів також, щоб вони були неспроможними незграбами — і результатом цього було це спантеличене, нездатне думати єство, яке стояло біля нош, аби підтвердити, що вони нездатні вже до дії, яка покликала його до життя, та й до будь-якої іншої дії.

Працівники моргу виявилися на висоті. Спершу я підійшов до матері, якій прибрали з обличчя вираз жаху та всі скалки скла й металу, що її прошили, і хоч на ній було більше макіяжу, ніж будь-коли за життя, це була вона, я бачив, що це була вона, і вона виглядала — або ж я міг себе переконати, що виглядала — умиротворено. Я повернувся до батька, а Сучітра підійшла до мене ззаду, притулилася щокою мені до спини й обняла за пояс. Спокійно, відповів я, спокійно, і підняв простирадло. І тоді нарешті розплакався.

Наступного дня після кремації Нерон Ґолден перейшов Садами до нашого дому — вислів «мій дім» був абсурдним: батьки були присутні в кожному найменшому закутку — і постукав тростиною в панорамне вікно. Це було так несподівано: король, який стукає в дім до осиротілого простолюдина, що спершу він видався мені фікційною проєкцією моєї уяви. Після смерті батьків моє сприйняття реальності дещо послабилося. У Садах (у чотирьох високих кімнатах бельетажу будинку, де кожен поверх займала окрема квартира) жила одна літня жінка, пані Стоун, яка часто говорила про привидів. Це постать, про яку я ще не згадував, і цілком можливо, що після цієї гостьової ролі дам їй спокій, — жінка, яку діти в Садах прозвали Капелюшницею за любов до крислатих капелюхів від сонця, багатолітня вдова, чий колишній чоловік, скотовод із Техасу, знайшов на своїй землі нафтове родовище й відразу ж проміняв велику рогату худобу на світське життя й визнану в світі колекцію марок. Пані Стоун також уже встигла причепитися до мене біля дитячих драбинок, щоб поговорити про втрату. Смерть у сім’ї, так само як новонароджена дитина, дозволяє чужим людям отак-от підходити й виголошувати свої монологи.

— Мого чоловіка після смерті я ніколи не бачила, — зізналася вона. — Він, схоже, щасливий був, що відійшов. Жодного разу не пробував встановити контакт. Вік живи, вік учись. Але одного вечора на Макдуґал-еллі я побачила хлопця в лівреї — такий чорний підліток, досить фантазійно виряджений, який ходив на колінах. І я собі подумала, чого ж він ходить на колінах, тут немає ніяких релігійних пам’яток. І тоді до мене дійшло. Той хлопець зовсім не ходив на колінах. Рівень поверхні в завулку з часом піднявся, а він ходив по старій землі, і мені тільки видно його було від колін угору. Певно, був він помічником конюха і йшов завулком на роботу до старих стаєнь для будинків по Вашингтон-Сквер-Норт, що стояли там у 1830-х роках. Або прислужник, що працював чи не у Ґертруди Вітні, яка там жила, — знаєте, коли вона той свій музей заснувала. Як не крути — привид, явний привид. І це ще не все…

Я перепросив і відійшов. Але історії про довколишніх привидів, здається, переслідували мене в ті меланхолійні дні. Привид Аарона Берра, що навідував Вілидж у пошуках повій. Музичні привиди, драматичні привиди, які взимку в сценічних костюмах грали п’єсу на Комерс-стріт. Моє старе єство цим не цікавилося, але моє нове осиротіле єство дозволяло людям розповідати їхні історії, а ночами я намагався почути відлуння батьківського сміху в порожніх кімнатах. Саме в такому настрої побачив я Нерона Ґолдена за шибою вікна й подумав: привиддя. Але це був він, із плоті й крові.

— Дозволь-но мені ввійти, — промовив він, заходячи, перш ніж я дозволив. А ввійшовши, поставив тростину під стіною і всівся в улюбленому кріслі мого батька. — Я чоловік прямий, пане Рене, прямолінійний, я завжди говорю просто з мосту, що думаю. Тож із приводу твоєї втрати скажу тобі: це твоя втрата. Твої батьки померли, і ними більше не забивай собі голови, їх більше немає. Займися краще собою. Не тільки в тому річ, що ти маєш загоїти свою рану. Тут ідеться про те, що твої батьки вже не стоять між тобою і могилою. Це зрілість. Тепер ти на передньому краї, і могила зяє перед тобою. Тож наберися мудрості, навчися бути чоловіком. Якщо погодишся, я запропоную свою допомогу.

Це була ефектна промова. Якщо він збирався розвіяти мою тугу, вивівши мене з рівноваги, йому це вдалося. Та не встиг я відкрити рота, як він підняв руку в безапеляційному жесті.

— Я бачу реакцію з твого обличчя, на яке насунули грозові хмари. Розжени їх! Твоя злість зайва. Ти молодий, а я старий. Я прошу тебе, щоб ти навчився чогось від мене. Твоя країна молода. Людина думає інакше, коли має за собою не одне тисячоліття. А ви ще й двох із половиною сотень років не маєте. І ще я хочу сказати, що ще не осліп і бачу, що ти цікавишся моїм домом. Я вважаю тебе гарним хлопцем, тому прощаю, бо інакше тебе б прибрали, ха‑ха. Думаю, що тепер, коли ти став чоловіком, ти можеш багато чого навчитися від нас, Ґолденів, — і хорошого, й поганого, що треба робити, а чого не треба. Від Петі навчитися, як боротися з тим, що сталося не з твоєї провини, як грати, коли тобі роздали кепські карти. Від Апу, мабуть, не бути таким, як він. Можливо, йому не вдалося досягнути глибини. А від мого багатостраждального Діоніса навчитися про двозначність і біль.

— А від вас?

— Щодо мене, пане Рене: ти, певно, вже здогадався, що я не завжди святий. Я