BooksUkraine.com » Сучасна проза » Забути неможливо зберегти 📚 - Українською

Читати книгу - "Забути неможливо зберегти"

123
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Забути неможливо зберегти" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 59
Перейти на сторінку:
вираз обличчя батька Вікторії.

– При чому?! Ти ще й запитуєш, при чому тут ти?

– Природно.

У принципі, Олег очікував будь-якої реакції на свої слова, окрім короткої уривчастої команди:

– Звільніть його.

Усі троє сержантів миттю кинулися виконувати цю команду. За пару хвилин Олега позбавили кайданків і мотузка, якими ноги бранця були прикручені до ніжок стільця.

– Підійди-но до мене.

Похитуючись на ватяних після тривалого сидіння ногах, журналіст наблизився до столу. Батько Вікторії спокійно сидів на своєму місці, та щойно звільнений бранець наблизився на відстань витягнутої руки – підхопився, згріб його за комір сорочки та прошипів крізь зціплені зуби:

– Я тобі зараз поясню, при чому ти тут!.. Зараз поясню… Чистильники ввели тебе в курс усіх своїх паскудних планів, чи не так?!

– Так, але повторюю, що я не брав жодної участі…

– Так, безпосередньої участі ти, голубочку, не брав. І у відділ криміналу своєї газети справу не передав. І в міліцію на них не заявив. Але ж днів десять, як мінімум, був у курсі!.. Якби ж здогадався поставити до відома інших, і ми вийшли на цих йолопів бодай на день раніше… Подумай тільки: брати цих паскуд поїхали б не бовдури-тернополяни, а наші столичні хлопці. Мжичика схопили б і доправили до мене живим-здоровим, і я засадив би його за ґрати років на п’ятнадцять мінімум.

– А ви хіба суддя, щоб…

– Стули пельку!!! – батько Вікторії так трусонув Олега, що у нього аж в голові запаморочилося. – Не твоя то справа, дурню, але вже повір якось, що я зробив би все від мене залежне, щоб цю мерзоту законопатили у найгіршу буцегарню з усіх можливих і щоб він провів там найкращі роки свого життя. Але ж ти нікому нічого не сказав. Чистильники зробили все, що хотіли, й відбули на Говерлу. І я виявився безсилим. І тепер на моїй совісті одразу і невиконане передсмертне прохання колишньої дружини, і чотири трупи, яких могло би зовсім не бути… не повинно було бути!!! І що мені з цим робити, як жити на старості літ?!

Батько Вікторії рвонув комір Олегової сорочки донизу так, що той приклався обличчям до стільниці, та відчайдушно гримнув:

– Бери пляшку!!! Бери й випий у пам’ять моєї нещасної Вікторії!!!

Витерши тильним боком лівої долоні кров, яка знов потекла з носа, журналіст слухняно взяв з рук старшого сержанта пляшку горілки і зробив кілька ковтків: розумів, що сперечатися нема сенсу.

– А тепер випий за всіх, кого ти занапастив своєю впертою мовчанкою: за цю сволоту Мжичика, за Апалькова, Сергійчука, Городоцьку. А також за Музиченко, Довгого й Мертвиченка: вони хоча й негідники, але теж люди… були живими людьми. А тепер через твою мовчанку – мертві.

Олег зробив три ковтки й за цих негідників. У голові шуміло чи то від горілки, чи від попередньо отриманих ударів.

– Молодець. Ось тобі аркуш паперу, пиши, що накажу.

Журналіст обережно протер очі, з яких від випитого мимоволі сочилися сльози, й побачив на столі перед собою видертий з великого блокнота папірець із бічною перфорацією та ручку.

– Бери й пиши, писака, – повторив батько Вікторії. – «Заява. Я, Марцулан Олег Петрович… Журналістський псевдонім Нежданий… Заявляю… Що мене втягнули у свою негідну авантюру громадяни Апальков, Сергійчук, Мжичик і громадянка Городоцька шляхом повідомлення про свої злочинні наміри». Написав?

– «…і громадянка Городоцька», – луною повторив Олег, – зараз дописую, зачекайте, не спішіть. Я трохи того… випив і не можу так швидко.

– Ну, гаразд… А тепер далі: «Виходячи з кар’єрних міркувань, я не повідомив про злочинні наміри перелічених громадян. Віднині цей факт неповідомлення перебуватиме на моїй совісті». Написав?

– Яка це стаття Кримінального кодексу?[37]

Олег ризикнув на мить підвести очі на батька Вікторії, але той лише гримнув озлоблено:

– Пиши, стерво, тобі кажуть!!!

– Написав.

– Тоді з абзацу: «Я, Марцулан Олег Петрович… Претензій ні до кого не маю». Став підпис. І дату. Так, добре…

Батько Вікторії взяв блокнотний аркуш, прочитав написане, поклав на стіл і мовив стомлено:

– Ну що ж, оце й усе. А тепер прощавай.

– Як тобто – прощавай?! – здивувався Олег.

– А отак. Прощавай, і все. Живи, скільки там тобі судилося жити. Живи з усвідомленням того, скількох людей занапастив ти своєю мовчанкою. Шукай компромісів із власним сумлінням. А я…

Батько Вікторії вийшов з-за столу, важкою ходою попрямував до причинених дверей, зупинився, вже взявшись за ручку, озирнувся, мовив розпачливо:

– А от я не знаю, як тепер жити… А головне – навіщо?…

Вийшов з кімнати. Близько хвилини Олег дивився на зачинені двері, раптом за ними пролунало різке сухе клацання – немовби чередник довгим бичем ляснув. Журналіст похитнувся, бо п’яна уява (а він, ясна річ, сп’янів від випитої й не закушеної горілки) миттю намалювала можливе джерело такого звуку. ЖАХЛИВЕ джерело…

Іззовні пролунали кроки, двері розчинилися, до кімнати увійшов той самий капітан, якого журналіст бачив у міліцейському главку. Новоприбулець мав вельми заклопотаний

1 ... 44 45 46 ... 59
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забути неможливо зберегти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Забути неможливо зберегти"