Читати книгу - "Закляття відьмака"

їхні пастирі про світську владу дбають більше, ніж про дух. І взагалі, Новгород впаде. Бо його можновладців обуяла гординя. А чадь проста гірше татарви смердючої — п’яниці, нероби, злодюжки та ушкуйники. Новгородці дійшли до того, що пільги дають німцям і дозволяють латинські храми зводити!.. Отож до ранку всі сліди свого душевного блуду вичистити. І затям, синку мій, — не твоя турбота знаменати всякі візерунки, та звірів, та люди. Це зроблять знаменальщики. І швидше за справжніми християнськими канонами. Іди з Богом і все затям назавжди! Іди й виконуй мій урок! Амінь!

Наче побитий цуцик, нахилився Книжник поцілувати випещену руку єгумена. Й поплентався до скрипторію власноручно вичищати з книги свою роботу. Книжникові під кінець праці різало очі від сліз — чи то від напруги, чи від образи. Рано-вранці навідався чернець, пожалів Книжника і подав йому флягу з вином, щоб збадьоритись. Чи після безсонної ночі, чи від гризот душевних не втримався Книжник й вихилив добру чару. І зразу ж міцно заснув за столом. Ну а після цього Книжника відлучили від списування, поставили зі старих і ушкоджених пергаментів зчищати непотрібні тексти. А що було непотрібне, те вирішував єгумен.

— Е ні, тут я сам собі єгумен! — закричав Книжник уві сні і від власного крику прокинувся й сів на лаві.

Крізь віконце на стіну били промені яскравого сонця. Книжник тому несказанно зрадів — слава Богу, розпогодилось. Протер рукою очі і, нашвидку проказавши молитву, схилився до паперу. Ось вона, найщасливіша мить, — зараз він почне списувати свою книгу, для себе! І прикрасить кожну сторінку такими квітами, таким зіллям, таким узороччям, звіриною та птаством, що буде все як у райських кущах, як у вирії. Опустив перо в каламар, струсив, щоб зайва рідина не зіпсувала початку роботи, і, затамувавши подих, поклав перші слова на цупкий, білий папір. «Одкровення Ісуса Христа, що дав йому Бог, — показати слугам своїм: чому належить статися незабаром… Блажен, хто читає і ті, котрі слухають слів цього пророцтва й додержують написанного в ньому, бо час близько».

Книжник відвів руку з пером набік. Оглянув рядки рівних, карбованих літер. Заплющив очі й пошепки проказав, задихаючись від захвату, від радості, від того, що він нехай хоч трохи, а все ж прилучається до цієї мудрості, до прозріння, до неймовірних видінь Богом надхненого патмоського в’язня. «Дякую тобі, святий Боже, що сподобив мене! Це радість незрівнянна, коли розумієш списане. І ще більша радість, коли сам множиш джерела мудрості!» Далі Книжник відчув піднесення душі, аж співати хотілося, а своїх слів бракувало, аби висловити-захоплення. Думав лише, що від радості він геть п’яний. А ще десь думка, чи то мрія, чи то бажання, чи, може, заздрість до славетних а чи й не славетних пророків чи ворожбитів. І крізь все інше радісне проникало десь із глибини, із часу, із потаємної схованки одне постійне бажання — знати, що ж буде далі. Що буде тоді й отоді? Що буде з тим і тим? Що буде із самим тобою?!! Та цікавість до будучини, бажання витлумачити пророцтва супроводжували його із самого малечку. Почалося все з одного гостювання, як він ще був зовсім маленький. Гульбище було таки знамените. І був там один здоровий чоловік. Він пив без міри, обжирався варениками та галушками і танцював так, що столи двигтіли.

А один чоловік, славний знахар і цирульник, то він сказав батькові: «Завтра читатимеш йому „Заупокой“! — „Тю на тебе, — обурився батько. — Схаменися! Та він тут усіх нас переживе. Його й довбнею не доб’єш!“ — „Не від мене залежить, чи йому жити, чи не жити. Знаки бачу. От вони мені й говорять. А що буде — то не моє пророцтво. То будучина виголошується моїми вустами. Я лише сурма, що в неї сурмач дме. І нічого від мене не залежить. Я тобі прорікаю: не йди сьогодні з ночі по рибу. Краще почекай, коли тебе покличуть „Псалтир“ читати. Родичі його багаті, гонористі. І заплатять щедро…“ — „Та як ти таке можеш говорити? Побійся Бога!“ — „Як знаєш. А я своє сказав…“

Батько Книжників не став слухати того сатанинського пророцтва, а пішов з ночі рибалити на Оболонь. Риби багато не приніс, та ще й застудився. І, може, з тиждень бухикав. Ледь голос не втратив. Самі можете зрозуміти, що то значить для дяка голосом підупасти! А той здоровань на світанку, коли батько десь там кармака на судаків закидав, сіпонувся кілька разів у п’яному сні та й віддав Богу душу: І над покійником не Книжників батько читав „Псалтир“, а дяк із сусідньої церкви. Тому дякові стільки підношень зробили, що потім уже ніхто такого не пам’ятав!..

Книжник стріпонувся, стряснув плечима, немов вивільняючись від невидимого повороззя, і заходився далі списувати свою улюблену книгу. Натхненний Іоанн звертався до церков, і хвалив їх, і попереджав, і ганив, і картав, а Книжникові здавалося, що то він сам, як той Богослов, застерігає, і сварить, і умовляє ті монастирі, церкви та міста, де сам бував. Писав, і писалося так, що не усвідомлював, коли й до комина сідав, аби зготувати собі соломаху чи юшку з яшної крупи та солоних грибів, коли спав і в який час — прокидався. Поринув у „Письмо“, і воно наповнило його силою і радістю. Хоча і писав, і бачив він, і відчував речі страшні своєю силою і прекрасні у своїй незбагненності та жахові.

Розтанули перед ним закіптявілі стіни зрубу, позолотився рудий глиняний комин до сліпучого блиску, а світник, довбаний з вільхи та вмазаний глиною, став осяйним світильником на престолі.

Погода трималася вже кілька днів просто несказанна, нечувана для такої пори року. Без вітерцю» без туману, без жодної хмарини. Кричали голосами удавлеників злодійкуваті сойки на паркані млина, щосили бив у дзвінкого дуба дятел, а над дібровою писав кола в прозорім повітрі смугастий яструб.

А Книжник все писав і писав.