Читати книгу - "Хранитель забутих речей"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я думаю, йому просто треба відпочити, — сказала вона Саншайн. — Накрий його ковдрою і залиш на якийсь час.
Саншайн десять хвилин загортала пса в ковдру, поки Лора нарешті переконала її облишити його і допомогти з сайтом. Фредді прийшов раніше, ніж зазвичай, і знайшов їх у кабінеті.
— Як там бідолашний пес?
Лора не змогла змусити себе відірвати погляд від екрана і подивитися на нього:
— Трохи ліпше, здається.
Після випадку в коморі ніяковість між Фредді та Лорою залишалася, мов туман. Лора уже зневірилась у змозі прояснити ситуацію і розповісти Фредді, що насправді відбулося на її побаченні, вона просто не знала, з чого розпочати таку розмову. Фредді підійшов до вогню і присів біля ковдри. З-під неї визирала пара великих сумних очей. Чоловік простягнув псу руку тильною стороною, щоб він міг її понюхати, але той інстинктивно здригнувся, напевно, навчений гірким досвідом.
— Гей, спокійно, друзяко. Ніхто тебе тут не скривдить. Я — той, хто тебе знайшов.
Собака слухав його м’який голос і з побоюванням просунув ніс із-під ковдри. Саншайн зблизька спостерігала за їхнім знайомством. Голосно форкнувши, вона поставила руки в боки.
— Він має відпочивати, — суворо сказала дівчина.
Фредді підняв руки, показуючи, що більше не чіпатиме собаку, і підійшов до столу, де Лора сиділа за ноутбуком.
— То ти збираєшся його залишити?
Саншайн відповіла ще перед тим, як Лора встигла зітхнути:
— Звісно, присягаюся своїм серцем, ми збираємося його залишити! Він загубився, а ти його знайшов. Саме це ми й робимо — доглядаємо все загублене! — промовила вона, підвівши руки, щоб підкреслити важливість своїх слів. Трохи часу пішло на те, щоб думка наздогнала її почуття, але коли це сталося, Саншайн упевнено додала: — Але назад ми його не повернемо.
Вона з надією поглянула на Фредді й Лору, шукаючи підтримки.
Фредді підморгнув їй і усміхнувся:
— Не хвилюйся, Саншайн, не думаю, що хтось хоче забрати його назад, — і додав, немов згадавши про своє місце в цьому будинку: — Проте хай Лора вирішує.
Лора глянула на згорток ковдри, що досі грівся біля вогню. Цей пес іще не знав, що тільки-но він переступив поріг цього будинку, як опинився в безпеці. Від тієї миті він став її собакою.
— Треба якось його назвати, — сказала вона.
Саншайн миттю зреагувала:
— Його ім’я Морква.
— Справді? — запитав Фредді. — Чому б це?
— Тому що машина збила його вночі, коли він не міг її побачити.
— І?.. — поцікавився Фредді, досі не второпавши, до чого тут морква.
— Морква допомагає бачити в темряві.
Щоб усі зрозуміли, Саншайн пояснювала причину повільно, немов англійський турист за кордоном.
Після любенької чашечки чаю, яку Саншайн змусила Лору зробити, поки сама охороняла Моркву, Фредді вийшов працювати в саду, а Лора і Саншайн повернулися до «Хранителя забутих речей». Лора розпочала титанічну працю з внесення деталей щодо усіх загублених речей у базу даних сайту. Саншайн вибирала річ із полиць чи шухляди. Лора вносила деталі стосовно цього об’єкта, потім його відзначали наліпкою у формі золотавої зірки. Ці наліпки вони придбали на пошті, усього десять пакетів по п’ятдесят наліпок у кожному, але після того, як розпочалася робота з маркування, Лора гадала, що їм потрібно стільки ж. Саншайн акуратно розкладала вже опрацьовані речі на столі: два пінцети, мініатюрна гральна карта (король треф) і пластиковий іграшковий солдатик. У її руці залишився браслет дружби.
Червоно-чорний браслет, що зав’язується нитками. Знайдено в підземному пішохідному переході між Фулс-Ґрін і Мейтланд-роуд, 21 травня.Хлоя відчула, як її рот наповнюється слиною перед першою хвилею блювоти. Вона зігнулася навпіл, намагаючись не забризкати свої нові черевики. Бетонні стіни пішохідного переходу відлунювали звуки її сорому і приниження.
Усі любили містера Мітчелла. Він був найкрутіший учитель у школі. «Хлопці хотіли бути ним, а дівчата з ним», — скандувала її подруга Клер тільки вчора, коли він проходив коридором. Хлоя не хотіла. Уже ні. Радше вона бажала бути будь-де будь з ким, лише не з містером Мітчеллом. Містер Мітчелл («Називай мене Міч — я не скажу, якщо ти не скажеш») навчав музики, і спершу вона, як зачарована, танцювала під його дудку. У нього був безцінний дар здаватися щирим. Укупі з вродливим обличчям і чарівними манерами, привабливість містера Мітчелла видавалася непоборною. Хлоя благала свою матір про приватні уроки співу, які, вона знала, давав містер Мітчелл. У себе вдома. Мати здивувалася. Її дочка була тихенькою дівчинкою, що радше загубиться в хорі, аніж стане центром загальної уваги. Хлоя — «хороша дівчинка». «Мила дівчинка». Кошти для приватних уроків знайти складно, але
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хранитель забутих речей», після закриття браузера.