Читати книгу - "Відьомська доба"

Клавдій утримався від спокуси кинути «ґраф» просто на пішохідну площу перед театром, де поява будь-чого на чотирьох колесах буде громом посеред ясного неба; не варто до часу здіймати галас. Хоча його однаково не вдасться уникнути.

Він зупинився край тротуару, під знаком «стоянку заборонено», і вимкнув мотор; машину вже помітили. Її помітили б і на стоянці біля службового входу; а так у нього, принаймні, є перевага раптовости…

Зуби Клавдія скрипнули; як багато ЇХ у цьому будинку. Ініційованих, ДІЮЧИХ. Аж не віриться, що в одному місці може зібратися стільки… Вільних.

— Мені страшно, — тендітний дівочий голос за спиною.

Вона також відчуває. Тільки не здатна ще дати раду своєму віданню.

— Посидь у машині. — Лишати її тут саму? — Ні. Підемо. Від мене ні на крок…

Праворуч, ліворуч і на службовій стоянці паркувалися непримітні машини; так прибуває спецназ — чи то автобус з екскурсантами, чи то продукти до буфету.

«Чи повинен Великий Інквізитор особисто брати участь в операціях?»

Коли це відбувається за сигналом од Гелени Торки — так.

У трупі — семеро «глухих». У школі — десять… Діючої — жодної, згідно офіційних даних. То ЗВІДКИ?

Все як завжди. Театрали чекають відкриття високих дверей. Тільки вони не відчиняться. Поки що це не дивує. Трапляється — глядачів затримують і на півгодини.

Дзеркальні дверцята службового входу; біля турнікета старенька з вольовим обличчям:

— Ваші перепустки, панове?!

— Інквізиція, — Клавдій відкотив манжету, блимнув ліхтарик-значок. — Лишайтеся на місці.

Театр — місце особливе. Стара мовчки відступила в тінь — надто добре знала слово «Інквізиція».

Івга поруч. Клавдій пошукав, кому б її доручити; начальник спецгрупи був уже тут, в очах його стояло питання: хто керуватиме?

— Ви, — кивнув Клавдій. — Я у вашому розпорядженні. Дівчинка… зі мною.

Начальник кивнув:

— Прошу Вас узяти на себе Торку, патроне.

— Пішли, — Клавдій утягнув Івгу в бічний коридор. Добре, що свого часу йому вистачило розуму ознайомитись із залаштунковим світом Віжненської опери.

Дівчина не пручалася. Терпіла його залізну хватку — і тремтіла. Нервово; Івзі тут не місце. Не хочеться лишати її без догляду — але це краще, аніж тягти її туди… До НИХ. Хоча поки що загрози начебто немає.

Вони пройшли повз зграйку жінок в уніформі. І гладкого чоловіка з товстим портфелем, і двох високих хлопців у трико, і дошки оголошень, і сходів до буфету, і холу з фікусом. Вони проминули напівпрочинені двері до дзеркальної зали, та ще з десяток дверей, за якими тупотіли, сміялися і сварилися; ще один хол — і Клавдій зупинився перед полірованою стулкою зі суворою табличкою. Постукав, і, не чекаючи відповіді, увійшов; Івга спотикнулася на порозі. Вона чомусь була впевнена, що двері не відчиняться.

— Пані Торко!

Порожньо. Стіл секретарки, напівпорожня склянка чаю, зім’ятий бланк, двоє дверей — праворуч і ліворуч. Вимкнутий телефон. Івга повела носом; Клавдій також відчув запах серцевих крапель. Ледь чутний.

Двері праворуч. Порожньо. Дивно, що незамкнені.

Ліворуч…

Жіночий піджак, на спинці робочого крісла. Ящики стола вивернуті; обшук? Погром? Цікаво, чи склала Гелена списки своїх улюблених відьом. І де зберігала?..

Телефонну слухавку акуратно зрізано. Поруч низка ключів.

Клавдій майже не роздумував.

— Івго, йди-но сюди.

Руда підійшла, торкнулася його плечем.

— Залишися тут. Потім я тебе заберу.

Очі її злякано округлилися:

— Н-ні… я…

— Ненадовго.

Він двічі прокрутив ключ у замку; дівчинка, на щастя, не почала ні кричати, ані рюмсати. Раптом йому зробилося ніяково. Так, наче на нього дивляться з докором, а він не має сили відвернутись.

— Я скоро, — сказав він у двері.

Від розміреного життя театру вже не лишилося і сліду. Все позмішувалося, зжужмилося і покотило бозна-куди; двері вбиралень розчахнуті, а коридором шурхотить сухий, підкреслено спокійний голос: «Прохання до всіх працівників театру лишатися на місцях. Підготування до вистави припинено. Не виходьте зі своїх кімнат».

Власник голосу був добре знайомий з технікою наказу. Його слухалися — принаймні, поки що. Коридори були порожні; Клавдій минав злякані погляди; з бічних дверей визирнула літня жінка з оберемком зловісно багряних плащів:

— Молодий чоловіче…

Клавдій обернувся; у стані бойової готовости виглядав він… хоч загортайся у такий от плащ до брів. Жінка відсахнулась.

Начальника спецгрупи він знайшов у адміністраторській. Дві жінки і чоловік у фраку злякано позирали з кута на непроханих гостей.

— Ми переловили їх, патроне. Дівчиська. Дев’ять. Усі «глухі», як і зазначено в досьє. Глядачі до театру не допускаються; прочісуємо поверхи.

— Торки в кабінеті немає. Ви впевнені, що вона в театрі?

— Всі бачили, як вона входила. Як виходила, не бачив ніхто.

— Скільки ЇX, Косто, за вашими відчуттями?

Начальником спецгрупи був маркований Інквізитор, який де в чому, в чутті зокрема, перевершував навіть Клавдія. Він не допитує відьом, він їх ловить.

— Багато, патроне… П'ять-шість. Ми ще не відшукали жодної.

— Добре, Косто. Робіть свою справу. А я шукаю Торку.

Він відчув відьму, коли спинався мармуровими сходами на третій ярус. Чітко і виразно — воїн-відьма. Як близько підкралася непоміченою…

Подумки він послав супротивниці наказ-примус. Відповіддю був короткий стогін; Клавдій кинувся