Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

— Я не дівич.

— Хай ні, але з біса схожі.

Я люто спаленів.

— Ви так і не відповіли мені. Чому я тут?

Констанс Реттіген поставила на підлогу свою чашку, нахилилась уперед і подивилась мені просто в очі.

— Фанні стривожена, — сказала вона. — Перелякана. Нажахана. Чи не з вашої ласки?

За короткий час я встиг забути.

Подорож машиною з міста до узбережжя розвіяла морок у моїй голові. Поки я був у цьому домі, стояв біля басейну, дивлячись, як господиня поринає в море, потім вертається, і відчував на обличчі легкий бриз, а в роті смак доброго вина, події останніх двох днів наче звітрилися в мене з пам'яті.

Раптом я усвідомив, що вже багато тижнів не сміявся отак від душі. Молодий сміх цієї жінки повернув мене назад, туди, де мені й належало бути в мої двадцять сім років, а не в дев'яносто, що на них я почував себе, прокинувшись сьогодні вранці.

— То це з вашої ласки Фанні така налякана? — повторила своє запитання Констанс Реттіген і раптом замовкла. — О боже, — мовила вона, — у вас такий вигляд, наче я оце переїхала машиною вашого улюбленого собачку. — Вона схопила мою руку й міцно стиснула її. — Я що — вдарила вас у самісінькі круглячки?

— Які круг…

— У яєчка. Даруйте.

Вона дала мені час прийти до тями. А побачивши, що я не зомлів, сказала:

— Річ у тім, що я з біса опікуюся Фанні. Навряд чи ви знаєте, як часто я буваю в тому нужденному вулику.

— Я вас там ніколи не бачив.

— Ще й як бачили, тільки не впізнали. Торік на П'яте травня,[28] десь уже над північ, усі там звеселіли від вина та енчілади й, побравшись за руки, пішли танцювати мексіканську конгу по коридорах, по сходах, по всьому будинку. Я була на чолі тієї живої вервечки, виряджена такою собі Ріо-Рітою, і ніхто мене там не знав, а це ж бо єдина нагода добре збавити час. І ви там були, тільки десь у кінці вервечки, далеко від мене, так що ми ні разу не зіткнулись. А через годину я трохи погомоніла з Фанні й зникла. Здебільшого я приїжджаю туди десь о другій ночі, і ми з Фанні повертаємося в часи Чікагської опери й Інституту мистецтв, коли я вчилася малювати й безплатно співала в хорі, а Фанні виконувала кілька головних партій. Ми знали Карузо й були обидві худющі, як тріски, ви собі уявляєте? Фанні — худюща! Але який голос! О боже, та й молоді ж ми були!.. Ну, а решту ви знаєте. Я далеко пішла, зі слідами матрацних пружин на спині. А коли їх стало надто багато, втекла сюди видобувати гроші із надр свого задвірка.

Вона повела рукою в бік кухні, де за вікном ухали й стогнали машини принаймні над чотирма нафтовими свердловинами — чудові хатні тварини для затишного життя.

— Ну, а Фанні… У неї був невдалий роман, що день у день краяв їй серце і зрештою зробив її такою, яка вона тепер. Ні один чоловік, ні я, ні час не могли її розрадити, повернути їй втрачену красу. І зрештою ми махнули на все те рукою і залишились подругами.

— З того, як ви про це говорите, я бачу, що ви їй вірна подруга.

— Я їй, вона мені. Вона талановита, мила, химерна й нещасна жінка. Я біля неї наче дресирована шавка, що танцює її слонячий гавот. Як щиро ми сміємося десь над ранок, годині о четвертій! Ні вона, ні я не тішимо одна одну облудними надіями. Ми добре знаємо, що ніколи не повернемось до звичайного життя — вона має на те свої причини, я свої. Вона знала одного чоловіка надто близько, я — надто багатьох мимохідь. Самітництво набирає різних форм, як ви можете бачити з моїх перевтілень і з неосяжних тілес Фанні.

— Ви так гудите чоловіків, а перед вами ж оце один з них, — озвавсь я.

— Ви не такий, як вони, я певна. Ви б не намагалися покласти під себе всіх хористок підряд і не обертали б на ліжко свій письмовий стіл в акторському агентстві. Ви б не спустили зі сходів свою бабусю, щоб одержати за неї страховку. Може, ви тюхтій чи дурень, не знаю, але мені тепер більше до душі тюхтії і дурні, такі, що не стануть розводити тарантулів чи відривати крильця колібрі. Наївні письменники, які мріють полетіти на Марс і ніколи не повертатися в наш безглуздий білий світ. — Вона замовкла, ніби прислухаючись до себе. — О боже, я надто розбазікалась. Повернімося до Фанні. Вона не з полохливих, ось уже двадцять років живе в тій старій руїні, двері завжди навстіж, заходь хто хоче, в руках банка з майонезом. Але тепер з нею наче щось зробилося. Аж підскакує від найменшого шереху. Що воно таке?

— Вчора ввечері ми тільки слухали музику й сміялися. Вона нічого не казала.

— Може, просто не хотіла турбувати Марсіянина, як вона вас часом називає, га? А я знаю напевне, бачила, як вона труситься. Ви коли-небудь мали справу з кіньми? Помічали, як у них по шкурі перебігає дрож, коли на неї сідає муха? То от, на Фанні тепер весь час сідають невидимі мухи, а вона тільки міцно стуляє вуста, й по шкірі в неї перебігає отой дрож. Здається, в її спіритичній таблиці геть усе переплуталось. А пісковий годинник показує не той час, бо хтось насипав у нього замість піску прах з погребної урни. У дверцятах її холодильника чути якийсь шепіт.