Читати книгу - "Заплакана Європа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Борщ – він і в Африці борщ, – пожартувала Люся.
– Не надумай лишень цих до мого борщу запрошувати, – насмішкувато погрозив Микола.
Удав, що жартує, але дружина вловила підтекст.
– Ще не зварився ні твій, ні мій борщ. Може, ніякої кухні там немає. Можливо, ми знову будемо харчуватися, як у Валкеалі.
Ще довго чимала компанія обговорювала перспективи приготування нових страв, проживання у комфортабельних фантастичних помешканнях та найголовніше – отримання дозволів на постійне проживання.
– Якщо за час перегляду моєї справи війна закінчиться, мене відішлють назад, – розповідав Замба з Конго. – А у нас навіть коли мир – різанина не припиняється.
– Страшно? – запитала Жужа, якій хотілося пригорнути хлопця, адже він іще зовсім дитина.
Вони з Кофі однолітки – вісімнадцятирічні. Микола неприховано скептично ставився до них та до їхніх розповідей.
– Та це ж лише легенди, – запевняв дружину. – Такі самі легенди, як і в декого з наших.
– У декого? – перепитувала, посміхаючись, Жужа. – Це ж у кого? Я їх знаю?
– Та тут, здається, лише наша історія правдива, – відповідав і сам щиро вірив у сказане.
– Варсавуорі! – оголосив водій, коли автобус спинився. Оповідка про прекрасні умови в окремих будиночках виявилися дезінформацією, бо, коли делегація валкеалських біженців опинилася в таборі поблизу міста Міккелі, вони побачили перед собою готель, докладно описаний Кофі. У той час, коли усі виходили з мікроавтобуса, до сомалійця підбіг дуже схожий на нього юнак, почав підіймати його, обнімати й плескати по голеному черепу.
– Це мій кузен, – весело повідомив щасливий Кофі, закинув на плече маленьку спортивну торбину й пішов за родичем у нетрі готелю.
Інші подивилися на фіна, який супроводжував їх. Той як міг розповів, що робити, куди йти й чого чекати від життя у таборі з ліричною назвою – «Варсавуорі».
– А мені тут подобається, – оптимістично випалила Жужа. – Он і майданчик для Же… – з острахом зиркнула на Миколу. – Для Джейн.
– Найголовніше, що платитимуть пристойні гроші, можна заощаджувати та назбирати чималу суму.
– Заощаджувати? – перепитала, й уявні борщі-вареники розсіялися, як дим.
– Авжеж! Ми ж не на курорті.
«А коли жити? Весь час чекати та заощаджувати?» – подумала. Останнім часом вона дедалі більше думала і дедалі менше говорила. Причому думки були прямо протилежні озвученим фразам.
Табір виявився більш велелюдним, ніж у Валкеалі. Людочку примусив усміхнутися гурт чоловіків на березі озера. Вони трималися за саморобні вудочки та відкрито матюкалися на англо-російському суржику, коли риба зривалася з гачка.
У самому готелі табірний організм різонув підвищеною галасливістю, Людочці в носа вдарило різнобарвними запахами, як гарними, так і не надто. Найбільше пахтіло приправою карі та смаженою картоплею, невипраними шкарпетками й перегаром. Усі запахи нанизувалися на гострий смачний кавовий. На кожному з чотирьох поверхів готелю – по дві кухні у різних сторонах коридорів. Вузькими коридорами повсякчас вешталися напіводягнені чоловіки й жінки, закутані у хіджаб, бігали зашмаркані діти у запраних, вилинялих одежинах. Старожили уважно обдивлялися новоприбулих, дехто наважувався питати про «водка, сігарєта», думаючи, що ці реф’юджі щойно з-за кордону. Час від часу лунала знайома мова. Людочка й Микола віталися з такими людьми. Ті з цікавістю розпитували, звідки, коли втекли, що там на батьківщині й таке інше. Обіцяли навідатися в гості, коли українці будуть знати, до якої кімнати їх вселили.
– Мені тут не дуже, – змінила думку Людочка через вавилонську суєту притулку.
– Та-а-а-к! – протягнув Микола.
Невдовзі новеньких зібрали на ресепшені, кожному по черзі давали ключ від кімнати, говорили добрі слова й тиснули руки. До Бабенків усе не доходила черга.
– Давайте нам уже ті кляті ключі, – не втрималася Жужа, показуючи на дитину, яка заснула в неї на руках. – Мені важко, трясця вашій матері, – гнівалася, була ладна ввернути слівце із нецензурного лексикону.
– Почекайте, – лагідно зверталися до неї фіни.
– Бля… – випалив Микола. – Якщо мені ще хоч один раз скажуть це слово, я їх повбиваю. – У Колі виробилася стійка фобія на слова «чекати», «почекати», «заждіть», «очікуйте».
Зібравши волю в кулак, Людочка та її знервований чоловік чекали. Нарешті у холі лишилися тільки вони, єдині, кому не дали дозволу вселитися у нову чортову оселю. Побачивши спотворені нервовою судомою обличчя українців, супроводжувач усміхнувся, клацнув язиком і поманив їх, розгублених, назад до мікроавтобуса. Коля встиг перелякатися, крокуючи за дружиною, пошепки промовив:
– Давай не будемо за ним іти. Їй-бо, нас збираються депортувати.
– Може, через те, що я лаялася? – іронічно-в’їдливо запитала.
Безпідставні страхи минулися, коли українців наздогнала адміністраторка готелю, яка володіла російською, й пояснила:
– Ви їдете далі, до іншого табору, – побачила, як опустилися руки в чоловіка, й швиденько додала: – Це тут, неподалік. Також район Міккелі. Але з іншого боку, – почала показувати руками на північ. – Там набагато краще, – заспокоювала, поклавши теплу долоню Людочці на костисте плече. – Не хвилюйтеся. Там краще. Вісулахті називається.
– Куди вже краще, – бубонів Микола усі п’ятнадцять хвилин, що вони діставалися до сусіднього табірного містечка.
Жужа мовчала, ні про що не думала, просто їхала та й годі. Жінка втомилася від переїзду, від того, що Женя стала важка й не хотіла сидіти на руках у татка, а висла на її шиї. Хотілося вкластися на будь-яку лежанку й глибоко заснути, притискаючи до грудей дитятко. «І щоб коли прокинуся, відкрию очі – а я вже вдома», – зрадливо по відношенню до чоловіка, який забороняв це робити, мріяла про дім.
– Вау! – вивів її з оціпеніння радісний зойк.
Не відразу зрозуміла, чому коханий так радіє. А той втиснувся обличчям у шибку автомобіля й зацікавлено розглядав нове місце їхнього проживання. І справді, місцина була гідна того, аби, побачивши її, вигукувати «Вау!» або більш притаманне тим, хто зростав на мультиках «Ну, постривай!», словосполучення «Ух, ти!»
На гектарі абсолютно вільної від цивілізації фінської землі мирно повиростали, як грибочки, казкові сіро-блакитні величенькі дерев’яні котеджі групами
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заплакана Європа», після закриття браузера.