Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

– Важко?

Жінка підважила гостру сокиру, раптом подала її Федорові, і той взяв, для чогось провів пучками по гострому лезу. Відчув вагу сокири й мовив співчутливо:

– Так, за день намахаєшся!.. – Він і справді підвів сокиру, наче збирався рубонути, худорлява сусідка злякано відсахнулася, і Федір скористався з цього, щоб сісти зручніще. – Нічого, – мовив заспокійливо, – скоро війна скінчится, чоловіки повернуться, і буде вам полегшення.

Жінка забрала в нього сокиру, затиснула довге сокирище між коліньми.

– До кого повернуться, до кого й ні, – мовила спокійно, мало не байдуже, і Федір подумав, що, певно, горе обійшло цю жінку, але помилився, бо її сусідка, яка також тримала на колінах сокиру, додала:

– Ти, Катре, ще надію маєш: пропав безвісти… А в нас похоронки…

Жінка змучено махнула рукою. Нараз, спершись на сокирище, перегнулася до Федора, втупилася в нього злинялими й втомленими очима.

– Бережи себе, хлопче, – сказала раптом і посміхнулася жалісливо. – Такий ще молодий!

Федір подумав, що обійдеться і без тітчиних порад: чого-чого, а берегти себе навчився, он тільки кляті німці не хочуть зрозуміти його і цей упертий Гаркуша, але все одно треба кінчати, зрештою, коли Гаркуша опиратиметься, можна обійтися і без нього – ножа в спину в темному місці, забрати гроші й документи – і до тилу. Кудись у Крим чи на Кавказ, де тепліше, за документами він тяжко поранений, одержав відпустку, трохи перекантуватися завжди можна, а далі життя покаже. Бо життя всюди гарне, навіть зараз, коли треба топати в лісову гущавину за паршивою рацією…

Нараз Федорові зробилося шкода себе, й він твердо вирішив: досить! Востаннє виконує Гаркушин наказ і кінчатиме з ним. Можливо, цієї ж ночі. Зрештою, можна тихенько придушити в ліжку, їхній господар, здається, завтра знову чергує, день у нього в запасі є, а за день у військовій колотнечі можна загубитися так, що сам чорт, не кажучи вже про контррозвідку, шукатиме до кінця днів своїх.

«На неозорих просторах країни…» – зловтішно подумав Федір, і, певно, вперше за все життя подумав з повагою і вдячністю про країну, котра справді така велика й неосяжна, що загубитися в ній людині нічого не варто.

Тітка, схожа на іржавий оселедець, уперлася Федорові в бік гострим ліктем, але тепер ніщо не могло зіпсувати йому настрій. Нечемно натиснув на тітку плечем, відстороняючи, й підставив молодиці порожню долоню.

– Може, пригостите? – стрельнув оком.

Молодиця насипала йому насіння, не шкодуючи, горбочком, посміхнулася ласкаво..

– А ви куди? – запитала не просто знічев'я, з явною цікавістю, і ця зацікавленість ще раз переконала Федора в його намірах. Поки існують на світі такі пишнотілі довірливі молодиці, він не пропаде, що-що, а з кожною жінкою завжди знайде спільну мову, міг би розбалакати навіть цього іржавого оселедця, але навіщо? Зробив утаємничене обличчя і відповів ухильно!

– Уперед. Зараз армія іде тільки вперед!

– Так, назад уже бігли! – не без злостивості втрутилася худорлява тітка.

– Ви, тітонько, несвідома і краще помовчте! – осмикнув її Федір. – Бо в той час, коли вся країна кує перемогу, деякі елементи спекулюють по базарах, користуються нашими труднощами… Багато вторгували? – запитав різко.

Тітка відсунулася від нього злякано.

– Усі мої… – підвелася, схопившись за груди, й почимчикувала, не озираючись, до туалету.

Федір, не втрачаючи часу, присунувся до молодиці й запитав:

– Побазарювали?

– Трохи.

– Повертаєтесь?

– Авжеж.

– З якого села?

– Тут недалеко. Заліщики.

Федір подумав: молодиця мешкає за кілометр-півтора від тайника, шкода, раніше не познайомився. Хоча, одразу осмикнув себе, скільки таких пишногрудих навколо, і все одно всіх не перемацаєш. Однак згадав солоний солдатський жарт, цього треба прагнути. Принаймні ця жіночка може згодитися, якщо, звичайно, він нарешті зважиться і назавжди подасться звідси. Так, назавжди, щоб ніколи не бачити ні львівських кам'яних закутів, ні поліських лісів і дерев'яних сіл, котрі так гарно горіли разом з людьми.

Справді, спочатку покупатися в теплому морі, а потім кудись до Ташкента, недарма називають його містом хлібним, там знайдеться крихітка й для нього, героя-фронтовика, якого мусять любити й шанувати довірливі узбеки, не кажучи вже про узбечок, подумав Федір і притулився до молодиці.

– Запросили б у гості… – прошепотів у вухо.

– То заходьте.

– Чоловіка маєш?

– А їх зараз трое на все село. Крім старих та хлопчаків.

– Твій в армії?

– Мобілізували.

– А може, в бандерах?

– Упаси боже! – перехрестилася.

– Де ж тебе знайти?

– Від сільради третя хата. До лісу, – уточнила, – Зосю попитаєте.

Вдалий ранок, – вирішив Федір, уже дві нові адреси: кондукторка й пишнотіла Зося, щось у цьому є, і коли б не клята рація з Гаркушею, можна було б і порозкошувати. А може, отак відразу й плюнути на шефа, на рацію, шифровки? Без грошей і надійних документів – одразу осмикнув себе. Ну, день-два можна прокатуватися в Зосиному ліжку, а далі? Прийде голова сільради, почне розпитувати, що й для чого, звідки? Час воєнний, кожен чоловік робить свою справу, до чогось приліплений, і в жіноче ліжко можна потрапити лише між ділом… Як він у Львові до Людчиного.

Федір непомітно просунув долоню під лікоть молодиці – пишна, але тіло туге й гаряче, гріх відмовлятися. Пообіцяв:

– Я завтра зазирну.

– Приходь.

– Вареників наготуєш? Зося посміхнулася:

– Та й до вареників знайдеться.

Федір перехопив несхвальні погляди жінок навпроти і про всяк випадок витягнув руку з-під Зосиного ліктя. Справді, розслинявився, як хлопчисько, немов їде у вагоні приміського поїзда не досвідчений агент розвідки Василь Зубенко, а звичайний піхотний лейтенант Федір Гріш, відряджений командуванням до Львова. Згадав застереження інструкторів «Цепеліну»: не розслаблятися, частіше дивитися на себе збоку.

А якщо справді глянути збоку? Сопливий лейтенантик залицяється до молодиці в поїзді. Жінки-лісоруби, звичайно, запам'ятають і його, і молодицю. Певно, почули, що вона з Заліщиків. Правда, нічого страшного, однак в поїзді може бути комендантський патруль, хтось поскаржиться, почнуть прискіпуватися, перевіряти документи. А це Федорові явно ні до чого.

І Федір з полегшенням поступився місцем худорлявій жінці, що поверталася з туалету.

Поїзд уже підходив до потрібного роз'їзду, і Федір почав пробиратися до виходу. Спочатку мав намір зістрибнути за кілометр- півтора до полустанка, але поїзд тут ішов під ухил, набрав швидкість, і Федір вирішив не ризикувати. Тим більше, що на роз'їзді виходять жінки-лісоруби, і в цьому тирлуванні він зможе легко загубитися.

Поїзд зупинився, і жінки, сміючись і галасуючи, почали звільняти вагон. Федір стояв біля