Читати книгу - "Вальс на прощання"

Оскільки ліфт зупинявся лише на четвертому поверсі й на долішні поверхи треба було йти пішки, то він вирішив обмежити пошуки двома коридорами горішнього поверху. У першому коридорі були різні контори, у другому — гінекологічний відділ. Він спершу зазирнув до першого коридору (там було порожньо), потім пішов другим із прикрим почуттям, бо чоловікам вхід туди було заборонено. Аж зустрів медсестру, яку знав з вигляду, і запитав про Ружену. Вона показала на двері в кінці коридору. Двері були відчинені, коло них стояло декілька жінок і чоловіків. Франтішек увійшов до почекальні, побачив кількох жінок, що сиділи там, але ні Ружени, ні сурмача там не було.

— Ви не бачили тут дівчину, біляву таку?

Якась пані показала на двері.

— Вони ввійшли вже.

Франтішек глянув на плакати. «Чому ти не хочеш мене, матінко?» А на другому плакаті були світлини хлопчиків, що дзюрять, і немовлят. Він почав здогадуватися, про що тут ідеться.

11

У тій кімнаті стояв довгий стіл. Кліма сидів поруч із Руженою, а з другого боку, навпроти них, сидів Шкрета і дві присадкуваті панії.

Шкерта глянув на обох заявників і неприязно похитав головою.

— Мені боляче бачити вас. Ви знаєте, яких зусиль ми докладаємо, щоб повернути нещасним неплідним жінкам змогу мати дітей. І ось ви, молоді здорові люди, хочете свідомо позбутися найціннішого, що може подарувати вам життя. Суворо застерігаю, що ця комісія засідає тут не для того, щоб заохочувати до абортів, а щоб їх упорядковувати.

Обидві панії схвально забурмотіли, а Шкрета далі читав мораль заявникам. Клімине серце шалено калатало. Хоч він і знав, що лікареві слова не його стосувалися, а цих двох паній, які всією потугою своїх материнських черев ненавиділи дівчат, що відмовлялися народжувати, проте боявся, щоб Ружена не завагалася від тієї промови. Хіба не сказала вона ще хвилю тому, що може й передумати?

— Задля чого збираєтеся ви жити? — провадив Шкрета. — Життя без дітей мов дерево без листя. Якби я міг, то заборонив би аборти. Невже вас не тривожить той факт, що населення дедалі меншає? І це в нас, де мати з дитиною мають найкращий захист на світі! У нас, де людина не боїться за своє майбутнє!

Обидві панії знову схвально забурмотіли, і Шкрета провадив:

— Ось товариш жонатий, він боїться наслідків безвідповідального статевого зв’язку. Головою треба було думати, товаришу!

Пан Шкрета зробив значущу паузу, потім знову звернувся до Кліми.

— У вас немає дітей. Ви справді’не можете розлучитися з дружиною заради цієї дитини?

— Це неможливо, — відказав Кліма.

— Знаю, — зітхнув Шкрета. — Я отримав звіт від психіатра, в якому пишеться, що пані Клімова потерпає від самогубних схильностей. Народження дитини поставить її життя під загрозу, воно зруйнувало б цей шлюб, а сестра Ружена лишалася б матір’ю-одиначкою. Нічого не вдієш, — знову зітхнувши, сказав він і посунув анкету до тих паній, що й собі скрушно зітхнули та й поставили підписи у відповідних місцях.

— Наступного понеділка о восьмій ранку прийдіть для хірургічного втручання, — сказав Шкрета Ружені й махнув рукою, що вона може бути вільна.

— А ви залиштеся, — сказала Клімі одна з тих опасистих паній.

Ружена вийшла, і та провадила:

— Уривання вагітності — не така проста операція, як ви собі гадаєте. Вона супроводжується великою втратою крові. Через вашу безвідповідальність ця дівчина втратить багато крові, тож буде справедливо, якщо ви відшкодуєте цю втрату вашою кров’ю, — панія підсунула до Кліми бланк і звеліла: — Підпишіть отут.

Кліма слухняно поставив підпис, не тямлячи себе від збентеження.

— Це заява про добровільний вступ до асоціації донорів крові. Зайдіть до сусіднього кабінету, медсестра візьме у вас кров.

12

Ружена пройшла почекальню з опущеними очима і побачила Франтішека лише тоді, коли він підійшов до неї в коридорі.

— Де ти була?

Вона злякалася його розгніваного тону і пришвидшила ходу.

— Я питаю, де ти була.

— Не твоє діло.

— Я знаю, де ти була.

— То не питай.

Вони спускалися східцями, Ружена поспішала, щоб утекти від Франтішека і від тієї розмови.

— То була абортна комісія, — сказав Франтішек.

Ружена мовчала. Вони вийшли з будинку.

— То була абортна комісія. Я знаю. І ти хочеш зробити аборт.

— Я зроблю, що захочу.

— Ти не робитимеш, що тобі захочеться. Це стосується і мене.

Ружена пришвидшила ходу, тепер вона майже бігла. Франтішек біг за нею. Коли вони підійшли до дверей курортного закладу, вона сказала:

— Не йди за мною. Я на роботі. Ти не маєш права заважати мені.

Франтішек аж не тямився.

— Годі вже командувати мною!

— Ти не маєш права!

— Це ти не маєш права!

Ружена ввійшла досередини, Франтішек за нею.

13

Якуб радів, що все скінчилося і тепер залишається тільки одне: попрощатися зі Шкретою. Він помалу простував парком од купальні до дому імені Карла Маркса.

Здаля назустріч йому парковою алеєю йшла вихователька дитсадка з дітлахами. Вихователька тримала в руці кінець довгого червоного шнура, за який трималися всі діти, що простували за нею одне за одним. Дітлахи ішли поволеньки, а вихователька показувала їм кущі та дерева і казала, як вони звуться. Якуб зупинився, бо на ботаніці він геть не знався і давно забув, що клен зветься клен, а граб називається граб.

Вихователька показала на пожовкле крислате дерево.

— Це липа.

Якуб глянув на дітлахів. Усі вони були у блакитних пальтечках і червоних беретиках, наче маленькі братики. Він дивився на їхні обличчя і думав, що вони скидаються одне на одного, причому не вбранням, а радше фізіономіями. Зазначив подумки, що семеро поміж ними мають довгі носи і широкі роти. Вони були схожі на Шкрету.

Йому згадався носатий хлопчик з лісової корчми. Невже Шкретина євгенічна мрія не фантазія, а таки дійсність? Невже в цім краю й справді народжуються діти великого татка Шкрети?

Якубові видалося це кумедним. Усі діти схожі одне на одне, бо всі діти на світі подібні.

Та все ж таки він не міг позбутися думки: а що як Шкрета і справді втілив свій чудернацький задум?

Та й чом би чудернацьким задумам не втілюватися у життя?

— А це що, дітки?

— Береза, — відказав малий Шкрета; авжеж, то був викапаний Шкрета; у нього був не лише довгий ніс, а він ще й носив окулярики і гугнявив, що робило мову Якубового друга зворушливо кумедною.

— Молодець, Ольдржиху! — сказала вихователька.

Якуб подумав собі: за десять чи двадцять років у цій країні будуть тисячі Шкрет. І його знову охопило