Читати книгу - "Погода, яка змінила світ"

Деканське плато розташоване у центральній частині Індії, на висоті від 500 до 1000 метрів над рівнем моря. Так звані Деканські траппи розташовані в його північно-західній частині – це застиглий потік лави, понад 2000 метрів завтовшки, що вкриває майже півмільйона кілометрів квадратних. Загальний об’єм базальту становить, за оцінками, приблизно один мільйон кілометрів кубічних. Це еквівалентно кубові з ребром сто кілометрів, який своєю висотою сягав би космосу.

Джерело такої неосяжної кількості лави – серія величезних вулканічних вивержень, які сталися наприкінці крейдового періоду, періоду тривалістю 30 000 років. Це особливо цікавий період, адже ми знаємо про ще одну тогочасну катастрофу. А саме про падіння астероїда чи комети на іншому боці Землі, неподалік півострова Юкатан у Мексиці. Майже десятикілометрова каменюка відправила Землю у такий нокаут, що майже три чверті всіх форм земного життя вимерло. Через спричинену вибухом вулканічну зиму – теж. Найвідоміший приклад – динозаври, яких відтоді ніхто не бачив. Зате бачили сучасних птахів, які походять від динозаврів.

Наразі деякі вчені вважають, що масові вимирання кінця крейдового періоду зумовлені великими виверженнями вулканів у Індії, тими, що утворили Деканські траппи, а не падінням астероїда. Інші впевнені, що одне зумовило друге: за цією теорією падіння у Мексиці спричинило ударні хвилі, які розповсюдилися Землею і викликали супервиверження в Індії. Іще одна група вчених стверджує, що за масовим вимиранням стоять передовсім Деканські виверження, а падіння астероїда «лише» завдало останнього удару. Хай там як, а планетою тоді заволоділа найпекельніша погода з усіх можливих. Погода, яку маленькі спритні ссавці, наші предки, зуміли пережити завдяки своєму вмінню пристосовуватися. Тому нині людина – самопроголошений володар планети, а нащадки динозаврів їдять зі створених людиною годівничок.

СИБІРСЬКІ ТРАППИ, РОСІЯ

А якщо ми вже й заговорили про траппи, то продовжимо цю розмову, відлетівши на схід від Уральських гір. Гірше цього виверження вже не буде. Приблизно 250 мільйонів років тому на території сучасного Центрального Сибіру тріснула земна кора, упродовж одного мільйона років лютувало велике виверження. Усього з-під землі вийшло приблизно від чотирьох до шести кілометрів кубічних лави. Застигнувши, сьогодні ця лава вкриває регіон площею приблизно два мільйони кілометрів квадратних, з Уральськими горами на західному краю і простягаючись на схід до річки Лена. Це еквівалентно майже шістьом площам Фінляндії.

Виверження, яке утворило Сибірські траппи, підняло середню температуру Землі майже на п’ять градусів Цельсія, через що вивільнилася велика кількість замерзлого гідрату метану на морському дні. Метан, своєю чергою, підвищив середню температуру ще на п’ять градусів Цельсія. Унаслідок цього вимерло приблизно 95 відсотків усіх земних видів. Так зване масове пермське вимирання є найбільшим і найжорстокішим вимиранням, яке тільки бачила планета.

Якби не велике сибірське виверження, то життя продовжило б свій розвиток і в довготривалій перспективі могло би піти в зовсім іншому напрямку, нас могло б, імовірно, і не бути. Це стосується всіх масових вимирань в історії Землі. Що коневі на користь, то миші смерть.

Це був короткий огляд кількох великих вивержень, які посприяли створенню того світу, в якому ми з вами живемо. І хоча вулканологія та кліматологія – це дві строго різні наукові дисципліни, не можна заперечувати нечувано важливий вплив вулканів на клімат. І на погоду – вулканічними зимами та смертельними імлами, які погіршували життя людей аж у Новому часі. Так триватиме, доки на Землі існує життя. З іншого боку, вулкани випхали наш вид до нових земель і висот.

Вулкани й зумовлені ними погодні явища також можуть залишати свій слід у мистецтві. Можуть навіть створювати цілі жанри, як у випадку з Мері Шеллі та монстром Франкенштейна чи Джоном Полідорі та його вампіром. Утім не варто забувати про слід, який вулкани залишили в живописі.

Вулканічні випари та попіл не тільки блокують частину сонячного випромінювання й охолоджують атмосферу, а й фарбують заходи сонця у видовищні кольори. А митці ж полюбляють таке увічнити. Хоча художникам і не завжди відомо, що стоїть за розкішною загравою вечірнього сонця.

Одним із прикладів є норвезький художник Едвард Мунк і його картина «Крик». На полотні зображено знайому спотворену фігуру, що кричить від горя, а на горизонті видніється червоне небо, яке посилює почуття приреченості та болю. Символізм криваво-червоного неба можна тлумачити як заманеться, а сцена, найімовірніше, ґрунтується на реальному заході сонця, який Мунк побачив на власні очі, гуляючи ввечері з двома друзями. Заграва вразила Мунка. Ось що художник пише у своєму щоденнику: «Раптом небо стало криваво-червоним. Криваві, схожі на вогняні язики, хмари звисали над темно-синім фіордом і містом, а я стояв самотою та тремтів зі страху. Я відчув, як вічний крик прорізається крізь природу».

Едвард Мунк – далеко не єдиний, кого вразило це явище. Газети всього світу в той час розповідали про вогняно-червоне вечірнє небо, що палає. А художники, не зволікаючи, кинулися до своїх мольбертів, аби його увічнити. Фотоплівки «Kodachrome» тоді ж не було.

Цього разу видовищні заходи сонця спричинив вулкан Кракатау в Індонезії, вибухнувши в 1883 році. Вогняні сутінки можна було побачити наступного року над Європою, а також над Осло. Доволі логічно й природно припустити, що червоне вечірнє небо, яке уявляв собі Мунк, пишучи «Крик», спричинене виверженням Кракатау.

Слово «виверження» в контексті тієї події – це ще м’яко сказано: вулкан Кракатау радше вибухнув, злетівши у повітря. Це насправді вважається найгучнішою подією в історії (навіть гучнішою за концерт гурту Motörhead). Британський корабель «Norham Castle» на момент виверження перебував за 64 кілометри від Кракатау – в більшої частини екіпажу луснули барабанні перетинки. Ударна хвиля вибуху чотири рази обійшла навколо Землі, доки не вщухла.

Вулкан виплюнув на тридцятикілометрову висоту в стратосферу величезну кількість попелу, вулканічного пилу та діоксиду сірки, як частенько буває через виверження такого масштабу. У стратосфері часточки протрималися кілька років, доки спокійно не опустилися на землю. Вони заломлювали світло сонця, що сідало, створюючи те темно-червоне небесне сяйво, через яке тогочасні митці роззявляли роти.

Вечірні й ранішні заграви зумовлені тим, що сонячні промені зранку й увечері мусять долати довшу відстань, перш ніж досягти ока. Оскільки в атмосфері блакитні промені розсіюються набагато сильніше, ніж червоні, то кількість червоного світла, яке досягає очей, більше, коли сонце нижче. Явище, яке фарбує небо (у блакитне вдень, у червоніше ввечері) називається релеївське розсіювання. Що більше в атмосфері частинок, приміром