Читати книгу - "Сабіт. Її перевертень, Влада Калина"

Дана

-От лихо. Чай розлила, - прошепотілая, обертаючись. Добре, що Марини на кухні не було. Вона десь вийшла і залишила мене одну. Заварила мені свого чарівного, заспокійливого чаю, щоб я не сильно переживала за Сабіта. Адже він вже дві години, як поїхав у справах. На вулиці майже ніч. В будинку тишина, немов всі сплять… чи притихли перед кінцем світу. Ну, кінець світу навряд буде. Але, якщо Марина побачить, що я розлила її чудесний напій, то мабуть образиться. Я зараз все швидко витру. Приберу. І скажу їй, що вже все випила. 

Думаю, що і без цього чаю спати буду. Якось же ж до цього часу спала!...

Прокинулась посеред ночі. Так води захотіла, що мусила спускатися до кухні, на перший поверх. Вже й пожаліла, що не випила той заспокійливий чай. Якесь дивне передчуття було. Якесь хвилювання. 

Так сумувала без Шамана. Здавалось, що я самісінька на світі. Ніби мені щось не вистачало. Ніби хто руку відрізав… За цей місяць, я так звикла до нього, що не представляла подальшого життя без Сабіта.

Коли йшла до кухні, почула дивне гарчання. Ніби то ведмідь… чи не дай Боже тигр знову з клітки вибрався.

Ті страшні, підозрілі звуки, лунали десь недалеко… А потім почувся голос Зеника. Що він говорив, я не розібрала. Може тигра проганяв, як завжди.

Хотіла швидше проскочити до кухні, але голос тітки Марини, змусив мене зупинитися. Вона теж там була. Щось відповідала Зенику.

Стало цікаво. Чому вони посеред ночі ходять по маєтку, ще й із тигра знущаються… чи з ведмедя.

Ні. Надіюсь, що то не ведмідь. Бо мені і Шарамана вистачає. Якщо за мною ще й ведмідь ганятиметься, то я помру.

Пройшла далі. Туди, де ті двоє говорили.

Скрізь горіло світло. І це притому, що на вулиці ніч. Спати вже час, а не займатися Бог зна чим. 

А, що, якщо між цими двома щось є?! Ну, кохання наприклад. І вони там ховаються?... А чому там тигр гарчить?... Загадки. Одні загадки. Доведеться їх розгадати. Все одно без Сабіта не засну.

Побачила в кінці маєтку, в тій стороні, куди раніше ніколи, ні разу не заходила… якісь східці. Вони вели вниз.

Підвал чи що?

Почала спускатися. Мене звісно лякало те гарчання, що лунало з відти, але ж там була тітка і Зеник, то боятися нічого. Вони захистять мене.

-Якийсь він дивний сьогодні. Немов збісився! - кричав Зеник. Він стояв з гвинтівкою на спині.

- Може щось відчуває, щось жахливе? - тітка теж кричала, так, як гарчання було таким голосним, що майже нічого не чутно. Аж стіни тремтіли.

Я почула звук бряскання ланцюга, і спустилася ще на одну сходинку. Потім ще, і ще, і… 

-Господи!!! - заверещала я. - Боже! Що це за монстр?! - мало свідомість не втратила.

В підвалі, на колінах, біля стіни, стояв він - монстр. Жахливий монстр. Величезний. Ну просто дуже величезний. Він був прикутий ланцюгами, які весь час намагався вирвати.

-Сабіт знає, що в його підвалі, ви ховаєте оцю потвору, поки його немає?! - я запитувала Зеника і тітку, а сама витріщалася на звірюку.

"Божечки, краще б я спала!"

-Доню, що ти тут робиш?! - до мене підійшла Марина, і злякано так дивилась, ніби боялась не тварюку, а те, що я її побачила. - Ти ж повинна спати.

- Це ви, що тут робите? Боже… він зараз ланцюг порве! Він скажений! - я все ще не могла відійти від шоку.

Що я бачу?

Що бачать мої очі?

Жахливий монстр з величезними зубами. Схожий трішки на величезного вовка. Сірого, страшного, дикого вовка, який здавалось хотів моєї смерті.

Ця істота нагадувала чимось людину. Ну, хіба що руками. Довжелезними руками, на яких були не менші пальці і нігті… і щось намальоване.

"Вони, що потвору розмальовують?!"

Він був схожий на жорстокого, кровожадного, злого, скаженого собаку - вовка - людину. Три в одному.

Я такого в житті не бачила, навіть по телевізору.

-Доню, тобі краще піти звідси, - штовхала мене в спину Марина. - Йди і не озирайся.

- Тікай! - крикнув Зеник махнувши мені своєю гвинтівкою. - Сабіт реагує на тебе. Він біситься коли ти тут. Мабуть відчував, що ти близько, от і поводив себе так.

- Сабіт?! Який Сабіт? Ви з глузду з'їхали тут чи, що?!... Боже! - потворисько намагалось підвестися з колін, а я впізнала на його руці татуювання. Точнісінько таке ж, як і у Сабіта. То не малюнок, то було татуювання. Біля кисті рук, на ньому було меньше шерсті, можна сказати, що її там взагалі не було. На кистях і на колінах. 

А потім, я подивилась йому в очі. Такий біль в них був. Спочатку я гадала, що то злість, але ні… Біль… чи образа. Образа чи на нас, чи на весь світ. То був погляд Сабіта. Я його завжди впізнаю.

- Сабіт? - не зробила ні кроку. Як завмерла. Як в трансі якомусь. Як під гіпнозом. - Сабіт? 

- Зеник, бісів син. Ти навіщо їй сказав, що це господар? Геть мізків не маєш? - злилася тітка.

- Вона все одно б дізналась.

- Ні, - я продовжувала дивитись на потвору. А з очей виступали сльози. Розум відмовлявся вірити у все це, а серце вже все зрозуміло. - Це не може бути Сабіт. Не може!!! - крикнула та почала ревіти. 

Це не може бути Сабіт. Він не монстр, він людина. Він чоловік. Він красивий, звабливий, до чортиків непристойний, чоловік, якого я кохаю. Дідько б його вхопив!!!

-Тікай!!! Доню, тікай! Здається він рветься до тебе! - Марина взяла мене за руку, та почала виводити з підвалу. А я бігла не озираючись. Ковтала сльози, задихалась, заікалась. - Біжи. Ради Бога… Дитино.

- Тітко, як це Сабіт монстр? - мене трясло всю. 

- Він перевертень. Став таким… вірніше, його лікар таким зробив. Той, що мешкав тут. Сабіт вже шість років, як такий.

- Шість років… Куди ви мене ведете?

- Замкнися у кімнаті.

- Ні! - зупинилась. - Ні. Я не залишусь більше в цьому будинку. Нізащо. Ніколи. Чули?!

- Я гадала, ти кохаєш господаря і будеш з ним, щоб не сталося?!