Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Разом з полегшенням Злата відчула дикий голод. Шлунок по-зрадницьки забурчав. Артур посміхнувся.
— Ми в Полтаві купили смаколики. Пропоную їх до кави. Але спочатку доведеться пообідати тим, що приготували кухарі.
— А що там?
— Я не знаю. У мене теж не було апетиту.
— Через мене?
— Так. Я не розумів, що зробив не так. Потім припустив, що річ не в мені, а в довгому язиці Стелли Аркадіївни.
— Вибач…
— Сонечку, ти теж пробач. Я мав сказати тобі вчора більше про Голландію. Натомість, я просто кайфував від того, що ти поруч.
В коридорі почулися кроки. Хлопці йшли до зали працювати. Артур неохоче випустив Злату зі своїх обіймів.
— Ого! Клас! Це отакий виноград буде всюди?! Чи тільки тут? — запитав лисий, захоплено оглядаючи начерк.
— На сходах — всюди, — відповіла Злата, шмаркаючи носом.
— А у залі?
— На стіні навпроти лоджії – виноград, а на тій що біля лоджії – скрижалі з заповідями.
— Клас! І вони теж у винограді?
— Ну, теж можна…— Злата була трохи розгублена, по ній же було видно, що вона плакала, але на її червоний ніс і заплакані очі ніхто не звертав уваги. — Мабуть…
— Супер! Гарно! — говорили хлопці, піднімаючись сходами.
— Ходімо обідати, — коли хлопці з Борисом пройшли, Артур взяв її за руку, і вони пішли сходами вниз, а далі — коридором до виходу з корпусу.
— Думаєш, Стелла Аркадіївна дозволить? Вже всі пішли, вона може нічого не дати… У нас таке було.
— Вона не тільки накриє стіл, а й все підігріє.
— Тому що ти син Олексія Петровича?
Він озирнувся до неї.
— Ні, тому що це я,— він усміхнувся і міцніше стис її руку.
Перед виходом Злата зупинилась.
— Артуре, твій батько просив…
— Добре, — він неохоче випустив її маленьку руку з рожевими лініями шрамів зі своєї.
Обід для них і справді нагріли.
Гречаний суп виявився смачним. Про що Артур заявив здивованим голосом.
— Так, це я Ольгу вчу, в неї наче виходить, — повільно промовила Стелла з кухні, через вікно роздачі спостерігаючи за Артуром і заплаканою Златою, намагаючись вирахувати, що між ними відбувається. Злата мовчала і навіть не піднімала на Артура погляд. — Вона ж завтра лишається готувати…
— Завтра лишається, а ви? А що завтра?
— Завтра весілля в Лубнах. У брата Петра виходить заміж донька, ти забув? Тебе ж, наче, теж запросили.
— А, так. Запросили, — погодився Артур. — Але я не поїду.
— Чому?
— Що робити халдею на баптистському весіллі?
— Тебе ж сама наречена запросила.
— Я одразу ж сказав, що не обіцяю бути. Вони Феліксу Антоновича сказали, що запрошують його і всіх неодружених братів, бо в них є багато хороших незаміжніх сестер. Ну, а я ж ніякий не БРАТ. Он хай Борис з хлопцями їдуть, Ніколас з синами, Матвій. Макс вже одружився, хай лишається і допомагає Ользі готувати.
— А ти батьку сказав?
— Він і так знає, що я не поїду. Ну і я вже досить дорослий хлопчик, можу вирішувати самостійно такі питання, ви не вважаєте? — і Артур посміхнувся до Стелли своєю "небезпечно чарівною посмішкою".
Стелла занервувала. Вона вилетіла з кухні, як вшпарена, і пішла шукати Олексія, щоб той не дозволив Артуру лишитись у пансіонаті. Невіруючий. І дівчата такі ж. Невідомо, що може трапитись!!! Все її єство волало про недопущення такого неподобства.
Злата поглянула на Артура, не наважуючись задати питання.
— Питай, — сказав він, опустивши ложку в тарілку, на губах ще грала посмішка.
— Чому ти не їдеш?
— Не хочу, я не любитель таких заходів, краще лишуся тут, з тобою.
— Ти не їдеш через мене?
— Якщо ТИ хочеш, можемо поїхати разом, з тобою я згоден поїхати куди завгодно.
— Я… я не хочу… Не думаю, що там будуть раді бачити мене. Я не одна з них, та й виглядаю я не дуже… а сьогодні ще впала…
Артур поклав свою руку поверх її.
— А для мене ти найкраща, і я завжди радий тебе бачити... — він замовк, а потім додав, — і шрами ми приберемо. Треба буде проконсультуватися щодо методів, бо там є варіанти. Сестрі робили лазерне шліфування. І тепер нічого не помітно.
— А якщо не вийде?..
— Все вийде, мисли позитивно,— він посміхнувся. — Ти зараз їж, надолужуй свої калорії. Тебе ще чекає друга страва, а я зараз зварю нам каву, — Артур підвівся, дістав з навісної шафи гейзерну кавоварку і залізну банку з меленою кавою. Раніше їх тут не було. Мабуть, купив в той день, коли Зіна "приготувала для нього каву"— Ти яку любиш?
Артур озирнувся. Злата відчула хвилю тепла, що нахлинула на неї від погляду карих очей, стало так затишно.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Межі пристойності, Лана Вернік», після закриття браузера.