Читати книгу - "Відьма"

та дев’ятнадцятому століттях завдяки чистій воді, що стікала з пагорбів. Але у 1887 році ремесло білильника вже вмирало. Ухвалили суворе законодавство щодо охорони довкілля, у містах почали виникати хімчистки та пральні самообслуговування, і це значною мірою спричинило зникнення традиційних білилень у нашому регіоні. Я кажу усе це для того, щоб підкреслити: бізнес старого Вандермеєра аж ніяк не процвітав. Хай там як, а одного дня Хоффмани, перебуваючи в лісі, загубили малу доньку. І ніхто її відтоді не бачив. Бідному дівчиську не виповнилося й восьми років. Батьки викликали рятівників зі службовими собаками, прочесали озеро Пополопен, але безуспішно.

— Отже, вони вирішили, що то викрадення, — припустив Стів.

— Саме так. Але ж жителі Блек-Спрінга краще на тому зналися. Протягом трьох днів вода у Струмку Філософа набула кольору темної крові, а на поверхню виплили незліченні дохлі горностаї. Ніхто не знав, чому вони втопилися в такій кількості. Кілька днів воду неможливо було пити. Прадідові довелося зачинити білильню на цілий тиждень, і нічого гарного це його бізнесу не додало. Але найхимернішим було те, що ця кров не була кров’ю горностаїв, бо всі вони втопилися. Дідусь говорив, що це все мало такий вигляд, ніби кровоточила сама земля.

Стів не знав, вірити цьому чи ні. Він черговий раз зауважив: навіть якщо ти відносно легко повірив в одне надприродне явище, це не означає, що і з наступним буде так само легко… тому він просто не був готовий вірити в це.

— Не скидається те на роботу Катаріни, — нарешті сказав він.

— Ось у цьому і полягає дивина. Ніхто не розумів, чому таке сталося і куди все-таки поділася дитина.

— Але… горностаї?..

— Деякі з них ще зберігаються у нас заспиртованими, — відповів Роберт Грім. — Коли спалювали їхні тушки, кілька екземплярів зберегли. Якщо хочете, можете прийти до нас і подивитися, хоча нічого особливого в них немає. Просто мертві тварини зі старих часів.

— І нічого подібного більше не ставалося?

— Ні, — відповів Піт. — І цей випадок поклали б під сукно, якби Хоффман до того не був відомим суддею у Нью-Йорку, і тому справа викликала чималий інтерес. У «Нью-Йорк Таймс» з’явилася стаття під заголовком, що звучав як натяк: «Чи зачаклована гора Нещастя?» Наскільки я знаю, то був єдиний раз, коли у відомій газеті з’явився репортаж про те, що тут відбувається. Журналісти навіть спробували прив’язати цю справу, цитую, до «фольклорних джерел про зникнення людей у лісі Чорної скелі у 1713 і 1665 роках, до чого, за переказами, мала стосунок відьма». Коли у Пойнті про це пронюхали, вони вирішили діяти.

— I так народився Відьмоконтроль, — промовив Стів.

— Саме так. Тоді це було досить легко зробити, тому що в 1871 році Блек-Спрінг отримав самоврядування. А до того він був частиною муніципалітету Гайленд-Міллз, міська ж рада засідала у Блек-Спрінзі. Дуже тяжко було мерові працювати за двома різними порядками денними. Щотижня з Гайленд-Міллза, Сентрал-Веллі та з Гаррімана приїздили члени ради, які нічого не знали про ситуацію у нас. Але ж Катаріну не хвилюють усі ті адміністративні зміни. Прокляття лежить лише на нас. Пойнт надав Блек-Спрінгу автономію і заснував Організацію зі спостереження і контролювання відьми, нині відому як Відьмоконтроль, на умовах таємності, щоб ми змогли впоратися самі. У Пойнті спостерігають за певними нюансами, виділяють нам гроші, але в усьому іншому не бажають вплутуватися у цю халепу. Та хіба можна їх за це лаяти? Вони ж там у штани накладають щоразу від страху.

Чвалаючи товстим шаром опалого листя, Стів запитав:

— Від чого? Від того, що про це дізнається світ?

— Від того, що подібне в принципі можливе і що вони не зможуть послати армію, щоб це зупинити.

— О, Боже, — вигукнув Піт. Він так несподівано зупинився, що Стівен мало не наштовхнувся на нього.

У цьому місці було трохи більше світла. Праворуч від звірячої стежки, якою вони йшли, прозорий листопадовий лісовий покрив розривали три тонких, мертвих стовбури. Можливо, то росли берези, але їхні стовбури були настільки старими й обвітреними, що точно визначити було важко. Дерева гойдалися на вітрі, стиха стогнучи, їхні оголені, ніби зазубрені гілки здавалися чорними, затверділими блискавками на тлі сталево-сірого неба. Піт дивився вгору, і Стів нарешті теж побачив те, що помітив він. На висоті щонайменше п’ятнадцяти метрів, майже на самому верху, висів Флетчер.

Голова і передні лапи бордер-коллі застрягли у роздвоєній гілці, хутро на передній частині його тіла зібгалося під вагою собаки. Тіло не було ані покалічене, ані навіть видимим чином спотворене, і відсутність пошкоджень надавала трупові лиховісних рис, ніби будь-якої миті він міг відкрити очі й загавкати. Але не треба було підходити ближче, щоб поставити правильний діагноз і зрозуміти, що того вже ніколи не станеться. Флетчерові очі були скляними і напіввідкритими, блідий і висохлий язик висолопився з рота. Попри холод, мурахи таки знайшли його першими.

— То Флетчер? — спитав Грім, хоча вже знав відповідь.

— Саме так, це він, — зітхнув Стів. Де знайти слова, щоб розповісти про це удома? Флетчер був частиною їхньої сім’ї. Вони усі нестямно його любили, того собаку, не лише він і Джоселін, а й їхні сини теж. Усе здавалося геть безглуздим. Піт поплескав Стіва по спині, і цей простий жест у таку мить емоційної розгубленості здався йому зворушливим і підбадьорливим.

— Не скидається на роботу якогось мучителя тварин, — зауважив Грім. — Жодна людина не лізтиме на дерево на таку висоту з ризиком для життя, щоб повісити там собаку.

Стів не промовив ані слова. Вони стояли за якихось п’ять хвилин ходи від туристських стежок, але здавалося, ніби на ліс зійшла величава тиша.

— Чи існує бодай найменший шанс на те, що ваш собака міг сам туди забратися й послизнутися?

На обличчі Стіва з’явилася гримаса.

— Жодного. Собаки не лазять по деревах. І ще, подивіться… подивіться на дерево. Щось із ним геть не те. Ви це теж бачите, правда?

Усе те було правдою, і вони це знали. Щось жахливо неприродне було в тому, що вони бачили, в усій атмосфері того місця. Це місце було мертвим — ось що було неприродним. Стів знав, що, як лікар, мав би сприйняти це з наукових позицій, але відчував себе не здатним до такого. Ані раптова поява трьох дерев-скелетів посеред глушини, що продувалася всіма вітрами, ані те, як вони скупчилися разом, ані той факт, що Флетчер обрав саме це місце, щоб померти, — ніщо з того не здавалося випадковим. Довкола росли невисокі деревця американської горобини,