Читати книгу - "Глиняні ноги, Террі Пратчетт"

— Він учора не працював із сосновими колодами? — перебила Анґва.

— Саме так. Де я тепер швидко знайду ґолема, скажіть, будь ласка?

— А це що таке? — сказала Анґва.

Вона підняла з купи тирси фанерний квадратик.

— Це ж його дощечка для спілкування, авжеж? — вона передала знахідку Моркві.

— «Не вбий», — повільно прочитав Морква. — «Глино від глини моєї. Ганьба». У вас є які-небудь думки, навіщо він це написав?

— Та звідки мені знати, — здивувався пан Сцинк. — Вони постійно роблять яку-небудь дурню.

Його обличчя трохи посвітлішало.

— ‘гов, може, він черепком поїхав? Вловлюєте? Глина... черепком...

— Надзвичайно смішно, — суворо сказав Морква. — Я забираю це як речовий доказ. Гарного дня. — Чому ти спитала про соснові колоди? — поцікавився він у Анґви, коли вони відійшли подалі.

— Запах такої ж соснової смоли я відчувала в тому льосі.

— Соснова смола завжди пахне сосновою смолою, ні?

— Ні. Не для мене. Той ґолем там був.

— Вони всі там були, — зітхнув Морква. — А тепер вони накладають на себе руки.

— Життя, якого немає, не забереш, — сказала Анґва.

— А як тоді це назвати? «Умисним знищенням власності»? — спитав Морква. — Що ж, ми все одно вже їх не допитаємо...

Він постукав пальцем по дощечці.

— Вони дали нам відповіді, — сказав він. — Можливо, нам вдасться з’ясувати, якими мають бути запитання.

— Що значить «нічого»? — обурився Ваймз. — Це повинно бути через книжку! Він облизує пальця, щоб перегорнути сторінку, і щодня отримує маленьку дозу миш’яку! Диявольськи розумно!

— Вибачте, ваша милосте, — сказала Смішинка, задкуючи. — Мені не вдалося знайти й сліду. Хоча я використав усі можливі тести.

— Ви впевнені?

— Я міг би відправити це до Невидної академії. Там у будівлі Високоенергетичної чароспоруди встановили новий морфічний колайдер. За допомогою магії можна було б легко...

— Не треба, — урвав Ваймз. — Краще тримати чарівників подалі від цієї справи. Прокляття! Я пів години був упевнений, що все розкусив...

Він сів за свій стіл. У Гномі таки було щось дивне, але він знову не зміг до пуття зрозуміти, що саме.

— Ми щось пропускаємо, Малодупку, — сказав він.

— Так точно.

— Погляньмо на факти. Щоб повільно когось отруїти, треба постійно давати йому маленькі дози отрути — принаймні раз на день. Ми дослідили все, до чого береться Патрицій. З повітрям у кімнаті все гаразд. І ви, і я бували там щодня, і нічого не сталося. Річ і не в їжі, ми маємо всі підстави так думати. Може, його щось кусає? Чи можна отруїти осу? Що нам потрібно, то це...

— П’репрошую, ваша милосте.

Ваймз обернувся.

— Щебеню? Я думав, ви пішли відпочивати.

— Я тутка за вашим наказом вибив із них адресу тої покоївки, яку звати Полегенько, — стоїчно повідомив Щебінь. — І пішов туди, а там уже купа народу.

— Тобто?

— Сусіди і все таке. Жіноцтво си ридає попід дверми. То я одразу згадав оте слово на «дипло»...

— Дипломатичність, — підказав Ваймз.

— Ага. Не кричати ні на кого і оте все. Я подумав, шо то є делікатна ситуація. Та ще й вони стали в мене кидатися всякою всячиною. То я прийшов сюди. Адресу її я си записав. А тепер я домів, — він відсалютував, злегка похитнувшись від удару власних пальців об власну ж скроню, і відбув.

— Дякую, Щебеню, — сказав Ваймз услід.

Він поглянув у написану великим округлим почерком записку.

— Другий поверх, з двору, вул. Півнедзьоба, 27, — прочитав він. — Нічого собі!

— Ви знаєте це місце, ваша милосте?

— Аякже. Я на цій вулиці народився, — сказав Ваймз. — Це за Затінками. Полегенько... Полегенько... Так... Тепер я згадав. Далі по вулиці жила така собі пані Полегенько. Худорлява така жіночка. Багато шила. Велика родина. Втім, там у всіх у нас були великі родини, це був єдиний спосіб не замерзнути взимку...

Він насуплено дивився на записку. Навряд чи це був якийсь корисний слід. Служниці повсякчас відпрошувалися в гості до своїх матусь, досить було виникнути якій-небудь незначній сімейній проблемі. Як там полюбляла говорити його бабця? «Син є сином, поки не одружиться, але дочка — завжди дочка». Посилати туди Вартових майже напевне означатиме згаяти час...

— Так, так... Вулиця Півнедзьоба, — проказав Ваймз. Він знову поглянув на записку.

«Мені варто було б називати її провулком Спогадів. Ні, я не можу витрачати ресурси Варти на полювання за примарами. Але я можу зазирнути туди сам. Дорогою додому. Сьогодні».

— Е... Малодупку?

— Ваша милосте?

— У вас... на губах. Червоне. Е. На губах...

— Помада, ваша милосте.

— А... е. Помада? Гаразд. Помада.

— Мені її констебль Анґва дала, ваша милосте.

— Як це мило з її боку, — сказав Ваймз. — Мабуть.

Цей зал прозвали Щурячою палатою. В теорії це було через оформлення; хтось із колишніх господарів палацу вирішив, що фрески щурів у танці стануть хітом інтер’єр-дизайну. На килимі теж було виткано процесію щурів. На стелі щури водили хоровод, сплівшись хвостами в центрі кола. Більшості людей після пів години в цьому залі хотілося у ванну.

Тож у місті назрівала черга до бань. Адже наразі зал швидко наповнювався.

За загальною згодою крісло головуючої зайняла (трохи більше ніж повністю) голова Гільдії швачок[46] пані Розмарі Долоня — як одна з найстарших лідерів гільдій.

— Будь ласка, тиша! Панове!

Рівень галасу дещо знизився.

— Докторе Дауні? — спитала вона.

Голова Гільдії найманців кивнув.

— Друзі, гадаю, всім нам добре відома ситуація... — почав він.

— Ага, як і вашим бухгалтерам! — вигукнув хтось у натовпі.

Залом прокотилася хвиля нервових смішків, проте тривала вона недовго, бо ніхто не сміється аж надто гучно з людини, яка точно знає ціну кожного життя.

Доктор Дауні всміхнувся.

— Можу ще раз запевнити вас, панове — та дами, — що мені нічого не відомо про замовлення на Ветінарі. В будь-якому разі, я не можу й уявити, щоб Найманець скористався при такому завданні отрутою. Свого часу його