Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В його руці зблиснула шабля. Аульські відсахнулися від нього. Несамовито заверещали жінки.
Швайка злетів з коня й обхопив Грицика руками.
— Отямся, хлопче! — вигукнув він. — Схаменись! Хіба не бачиш, що вони саме на це й розраховують?
— Га? — прохрипів Грицик, силуючись вирватися зі Швайчиних обіймів. — Хто — вони?
— Ті, що хочуть нас посварити, — над силу відказав батько Фузи Рашит. Він усе ще не відводив погляду від доньки.
Грицик скліпнув на нього очима раз, другий. Схоже, все ще не міг прийти до тями.
— Посварити? — перепитав він. — Нас? Із тобою?
— Не тільки, — втрутився Швайка. — В першу чергу з ними, — кивнув він на завмерлий від жаху аульський натовп. — Ті, хто наказав убити невинну Фузу, бояться, що й інші теж захочуть приятелювати з нашими. І тоді від Сули до Криму не буде ні ворожнечі, ані марно пролитої крові.
Грицик із неймовірним зусиллям хитнув головою:
— Та хіба ж я не розумію… — прохрипів він. — Тільки я все одно порішу її вбивцю.
Швайка випростався.
— Ти запізнився, — сказав він і показав на наші закривавлені писки. — Барвінок із Куцим уже те зробили…
І тоді Грицик не втримався. Він впав на коліна, притиснувся своєю головою до наших і заридав.
Ми покидали аул того ж вечора. Проводжати нас вийшли всі, хто міг ходити. Жінки схлипували і жалісливими очима дивилися на Грицика, чоловіки схиляли перед ним голови.
— Прощавай, — сказав сивобородий Сафар-ага. — І не тримай на нас лиха.
— Прощавай, — підтримали його ще кілька чоловіків.
Грицик лише повів у їхній бік очима і відвернувся. Йому не було сил по-дружньому розпрощатися з тими, хто сусідив чи був ріднею убивці.
Хасана-агу ніхто не чіпав. Його покарала сама доля: на наших очах йому відібрало руки й ноги. І лише божевільний погляд свідчив, що він ще живий.
З нами подалися Ренат і татарчуки — ті, кого Грицик звільнив із турецької галери. Вони більше не хотіли мати справу зі своїми земляками. А от батько Фузи полишати аул відмовився.
— Їдь, — сказав він синові. — А я залишуся з Фузою. Я її породив, я й помру біля неї.
Рухалися ми без поспіху. Мовчали. Хіба час від часу звертався хтось до Грицика, аби хоч трохи розважити його. Але він мовби й не чув, що йому кажуть. Очі Грицикові були порожні, наче висаджені віконця покинутої оселі.
А коли на обрії загойдалися дніпровські плавні, Грицик зупинився і сказав:
— Все. Далі їдьте без мене.
— А ти ж як? — обережно поцікавився Швайка.
Грицик невизначено стенув плечима і розвернув свого Звірика в степ.
Там ми провели залишок осені і цілу зиму. Нам було добре втрьох — мені, Звірикові і Грицикові. Безлюддя нас не гнітило. Тепер ми належали лише один одному та степові. Ми блукали в ньому з ранку до вечора, а коли наставала ніч, Звірик лягав по один бік від Грицика, а я по інший. І так, зігріваючи один одного, чекали світанку, аби знову рушити далі.
Ми блукали степом не просто так. Ми вишукували кайсацькі сліди.
Спочатку нам щастило. То та, то інша кайсацька ватага, уздрівши посеред голого степу самотнього вершника, з радісним вереском накидалася на нього. Видно, їм уже бачилось, як вони накидають на того вершника петлю, як женуть його у татарську неволю. Проте вони не встигали навіть пожалкувати, що зчепилися з нами.
Під зиму стало важче. Все, що сиділо верхи на конях чи ходило на двох ногах, розліталося від нас у всі боки. Тож нам самим доводилося відшукувати ті місця, де зупинялися на ночівлю степові зарізяки. Я винюшкував їхні сліди, а Грицик знаходив їх по відсвітах багать на нічних хмарах. Потому безшелесно, аби не сполохати, підбиралися до них.
А тоді Грицик входив у коло, освітлене вогнищем, і казав отетерілим розбишакам:
— Шаблі маєте? То беріть їх і захищайтесь, бо пощади все одно не буде…
Пощади й справді не було нікому. А тих, хто пробував непомітно розчинитися в темряві, наздоганяв я.
Повернулися ми до Дніпра лише тоді, коли по степових вибалках задзюркотіли ручаї. Грицик приєднався до однієї з черкаських ватаг, що поспішала в пониззя Дніпра. Звідтіля вивідники доносили, що кримські татари знову почали піднімати голови.
Гарна парочка…
Я гадав, що в моїх життях найстрашнішою була мить, яку ми з Грициком пережили тисячі літ тому, на доісторичних берегах. Тоді старий собацюра збирався поласувати нами, а в нас не було сил навіть поворухнутись. Проте відтепер я переконаний, що немає нічого страшнішого, ніж дивитися на застигле личко Фузи і катуватися від думки, що їй вже нічим не допоможеш. А я ж не раз уявляв, як ми втрьох переберемося до Воронівки і яке гарне життя почнеться у нас! Грицик мій ходитиме за плугом чи ловитиме рибу, як і його старший товариш Демко Триголовий, Фуза поратиметься по господарству, як Демкова дружина Ждана, а я стерегтиму їхнє подвір’я не згірше, ніж стереже його зараз мій сусіда дядько Бровко. А коли на землю впадуть сутінки, ми всядемося рядочком на призьбі й будемо дивитися на золоті зорі в темно-синьому небі, вдихатимемо в себе живлюще нічне повітря і, головне — будемо знати, що ніщо й ніколи нас уже не розлучить.
Але тепер цього вже ніколи не буде…
— Куд-кудлатику, ти чого так скавулиш? — зненацька долетіло до мене.
Я розплющив очі і виглянув з буди. Виявляється, вже зовсім розвиднілося. Шибки Грицикового вікна відбивали високе небо, свіжий вітер весело гарцював поміж молоденького листя. З дійницею в руках пройшла Грицикова мама. Її супроводжувала, гордо задерши рудого хвоста, баба Маруська. Заворушився за тином дядько Бровко. А просто переді мною тітка Малюшка діловито порпалася в землі і щось там здзьобувала.
— Ти скавулів, наче мале цуценя, — не відриваючись від діла, кудкудакнула вона. — Злякався когось?
Я лише зітхнув. Ет, тітко, тітко, що ти розумієш у цьому житті? Тобі аби кудкудакати. Ти навіть заскавуліти як слід не можеш. Ну хіба тобі хоча б раз завмирало серце від жалю та розпачу, як завмирало в мене, коли Грицик побивався над тілом своєї Фузи? Хіба ти здатна осягнути всю глибину його горя? Ні, тобі аби порпатися в землі та ставити дурні запитання.
І все ж спасибі їй, що розбудила мене. Адже сьогодні субота, день, якого я чекаю не дочекаюся. В суботу Грицик до школи
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський», після закриття браузера.
