Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

не ходить, і ми з ним можемо провести разом цілий день. І хоча декому може здатися, що ми його марнуємо на біганину, це не зовсім так. Ну, посудіть самі: одразу після сніданку Грицикова мама заходилася білити хату, Грицик узяв граблі й почав загрібати двір. Тож я тільки те й робив, що гасав від мами до Грицика, аби їм допомогти.

— Мамо, — казав я їй, зазираючи до відерця з вапном, — а чому від цього вапна так гарно пахне?

— Не заважай, Кудлатику, — відказувала мама. — І не лізь до відра, бо забруднишся.

— Це не страшно, — заспокоював я її і мерщій біг до Грицика, бо він саме загріб своїми граблями цурку, яку так зручно носити в зубах. — Грицику, ти що робиш? Це ж моя цурка!

— Не заважай, Кудлатику, — відказував Грицик. — Бачиш, росте трава? А сміття заважає їй рости.

Я хотів запитати, що в цьому поганого, проте не встиг. За хатою почувся стукіт молотка, і я з усіх лап рвонув туди. Там Грициків татко прибивав до воріт нові дошки. Поряд з ним лежав ящичок з блискучими цвяшками. Кілька з них, наче вуса, стриміли в кутиках татового рота.

— Ой, які гарні цвяшки! — вихопилося в мене. — Можна, я теж візьму один?

— Не заважай Кудлатику, — відказував тато крізь цвяшки. — Краще збігай та подивися, що робить Грицик.

Отак я й бігав туди-сюди, аж язик мені висолопився. Добре, що невдовзі настав час обідати.

По обіді Грицик запитав:

— Мамо, можна, я трохи прогуляюся?

— Та йди, — дозволила мама. Вона щойно передала таткові банку з блакитною фарбою і той наносив перші мазки на нові ворота. — І Кудлатика забери з собою, бо його потім не відмиєш від фарби.

І ми подалися в село. Спочатку зазирнули до клубу, потім пробігли повз машинний двір, де гуркотіли мотори, далі послухали, як лаються через козу баба Мотря з бабою Килиною, а тоді рвонули до стадіону, де вже лунко бухкав м’яч. Та коли ми пробігали повз сільську крамницю, Грицик раптом завмер: він побачив за вітриною свою однокласницю Яринку Гайову, яка щось купувала.

Аж дивно: в школі він безліч разів стикається з Яринкою — і нічого. Але варто їм стикнутися десь поза школою, як у Грицика починають червоніти вуха і він стає сам не свій.

Тим часом Яринка склала все в кошик, розрахувалася з продавчинею і рушила до виходу. І тут Грицик заметався, шукаючи якогось сховку. І я його зрозумів: ще бракувало, аби Яринка його помітила й подумала, що він зумисне стежить за нею.

Проте ховатися було вже пізно, і Грицикові нічого не лишалося, як глибоко видихнути повітря і рушити до крамниці з таким виглядом, ніби йому теж щось там потрібно.

Вони зіткнулися на ґанку і втупилися очима одне в одного.

— Привіт, Сторожук, — першою озвалася Яринка і чомусь відвела очі.

— Привіт, Гайова, — заливаючись рожевою барвою, відгукнувся Грицик. — Ти… Мені треба дещо купити.

— То йди, — відказала Яринка і відступила убік. А далі я вже на них не дивився, бо побачив чорні вушка Найди, а потім і її саму. Вона саме виходила слідом за своєю хазяйкою.

— О! — вихопилося в мене. А тоді я зібрався на силі і сказав те, що зазвичай кажуть при зустрічах у нашій Воронівці: — Скільки літ, скільки зим!

— Привіт! — озвалася Найда дзвінким голоском. — Як поживаєш?

— Добре, — бадьоро відповів я, — чого й тобі бажаю.

— Дякую, — відказала Найда і прихильно змахнула хвостиком.

А тоді я почув, як засміялася Яринка.

— Дивися, — сказала вона Грицикові. — Вони вже подружилися!

— Ага, — сказав Грицик. — Дай-но я понесу твого кошика…

І ось ми йдемо широкою стежкою, що поросла щільним споришем. Ліворуч нас відділяють від вулиці квітники, а праворуч здіймаються високі плетені тини. Грицик з Яринкою ідуть попереду і, здається, не помічають нікого на світі. Їм добре, хоч і трохи ніяково. Адже вони вперше йдуть плече в плече — не як однокласники, не як знайомі, а просто як… як Яринка з Грициком!

У Яринки очі сині з коричневими крапинками — зовсім не такі, як у чорноокої Фузи. І коси не такі: у Яринки вони русяві й пухнасті, а в Фузи були такі темні, що аж вилискували. А от брови у них однакові — чорні й вигнуті, наче ластівки в польоті. І усмішки в них схожі, і ступають обидві так легко, що, здається, зовсім землі не торкаються.

Ми з Найдою, щоб їм не заважати, біжимо трохи позаду. Біжимо і милуємося ними. Які ж вони гарні! І як хочуть зробити одне для одного щось таке, чого ще ніхто на світі не робив! Ось Грицик нахилився над квітником, зірвав якусь червону квіточку й простяг Яринці.

— Це тобі, — ледь чутно промовив він і почервонів не згірш від свого дарунка.

Яринчині вуха теж червоніють. Вона обережно бере квіточку, притискує до личка і ледь чутно шепоче:

— Дякую. Яка гарна!

Хоча точнісінько така сама росте в квітнику під її вікнами.

— Леле, які ж вони красиві! — зачаровано шепоче Найда, заворожено дивлячись на Яринку й Грицика. — Найкращі у всьому світі!

Ні, Найдо, ти помиляєшся. Це ти найкраща в світі! Ти така гарна, що мені аж серце завмирає. Я б тобі теж зірвав квітку, але чомусь у нас, воронівських собак, так не заведено. Та й запах у деяких квітів такий, що ми чхаємо від нього, як божевільні. Тому я кажу Найді:

— Хочеш, я тобі знайду найкращу в світі кісточку?

— З хрящиками? — зацікавлено запитує вона.

Мій рот мимоволі наповнюється слинкою, бо хрящики — це найкраще, що може бути на кісточці. Але сьогодні мені нічого не шкода.

— З хрящиками, — киваю я головою.

— Тоді дуже хочу, — зізнається Найда і сором’язливо закривається від мене лівим вушком.

А Яринка з Грициком ведуть свою розмову.

— Як тобі подобається наша Наталя Петрівна? — запитує Яринка і ще раз прикладає квітку до обличчя. — Правда ж, вона чудова?

— Дуже, — згоджується Грицик, хоча тільки вчора я чув, як він з Даньком скаржилися один одному, що Наталя Петрівна найвимогливіша з усіх воронівських учителів.

— Я, коли виросту, теж стану вчителькою, — каже Яринка. — А ти?

— Я теж, — і тут погоджується Грицик. Мені аж прикро за цю його неправду, бо я знаю, що він хоче стати льотчиком. Втім, Грицик наче відчув моє збентеження, бо одразу додав:

— Але ще більше мені хочеться стати льотчиком.

Яринка поглянула на нього з великою повагою.

— А тобі не страшно? — запитала вона. — Це ж так високо!

— А