Читати книгу - "Теплі історії в конвертах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Знаєш, а може, це на краще? Ти ж сам казав, що не проти від-пусточки. Уважай, сьогодні матимеш вихідний.
— А дійсно, — усміхнувся Марко, — чом би й ні? Вимкну мобільни-ка і трішки погуляю містом, пороздивляюся всі ці красивості. Між іншим, а що ти робиш сьогодні? Нумо гуляти разом?
Ларисі на хвильку відняло мову. «Мені не вчулося? Я справді можу провести день, мандруючи цим прекрасним містом, і поряд буде він?» Утім, увечері на неї чекатиме той Б. Коли вже на те, саме йому слід дякувати за всі ці випадковості, що шматочками пазлу тут і зараз складалися в найпрекраснішу картину на цілому світі, тому не прийти було б неґречно.
— Я маю часу до шостої вечора. Потім. у мене важлива зустріч, -відповіла Лариса, — яку я, на жаль, ніяк не можу відкласти.
— Що ж, — Марко поглянув на дорогий годинник, — до шостої маємо ще дев’ять із копійками годин. Місто невелике. Гадаю, най-
головніше побачити встигнемо, а там — за обставинами. Але зі сніданком краще поквапитися. Ось, до речі, уже його й несуть.
То були найсмачніші в Ларисиному житті грінки з яйцем.
Наступні чотири години Лариса й Марко провели в милуванні Кам’янцем-Подільським, зазираючи навіть до таких місць, де туристи зазвичай не бувають. Фортецю вони залишили наостанок, а тепер просто крокували вуличками й провулочками старої частини міста, весело теревенячи про все на світі: про на дивовижу теплий березень, про те, чи добре отримувати зарплатню в доларах та про інші життєві дрібниці. Згодом перейшли й до більш особистого.
— То чим саме ти займаєшся? — спитала Лариса, коли вони звернули до чергового безлюдного завулку.
— Мій бізнес наразі вельми різнобічний. Починав я із закупівлі різних східних приправ, а тепер займаюся геть усім, що пов’язане з азійською їжею. Нині, бач, наші люди захопилися здоровим харчуванням... Ну, цими специфічними китайськими, японськими, корейськими різновидами рису, різноманітними чаями, зеленою гречкою. Усе це я дістаю безпосередньо через виробника та перепродаю тут, в Україні.
— Невже це така прибуткова справа?
— Не уявляєш навіть яка! — Марко знизав плечима. — Наші люди шукають. як тобі сказати. щось на зразок універсального засобу від усіх хвороб. Хочуть так: попив чайку, поїв рису з водоростями — вуаля, усі зарази самі собою зійшли на пси, і ти знову здоровий! Такого, звісно ж, не буває, але однаково все це завиграшки продається.
— Тобто ти дуриш людей, видаючи ці продукти за чудодійні? -в’їдливо поцікавилася Лариса, хоча їй було абсолютно байдуже, яким саме чином цей чоловік заробляє гроші. Та й самі його гроші, щиро кажучи, їй були по цимбалах.
— Ні, що ти! Це люди самі себе дурять. Як у нас заведено в Україні? З’явилася зайва копійка — пішли до генделика потусити. А їмо ми що? Правильно — хот-доги. Перед компом. На ніч. А потім, у років двадцять п’ять чи тридцять, внутрішні органи починають протестувати, — Марко позірно схопився за печінку, — і аж тоді всі починають намагатися відновити те, що самі ж і спаскудили. А щодо «дурити»... я просто позиціоную свій крам точнісінько так, як про нього каже сам виробник. Нічого більше.
Нова безнайменна вуличка вперлася, урешті-решт, у монументальний костел, за яким розкинувся доглянутий католицький цвинтар. Ларису пересмикнуло. Вона ненавиділа кладовища — навіть такі, як це, що скидалося на музей просто неба. Сам вигляд некрополя миттєво спричиняв у жінки паніку; хотілося неоглядки тікати геть, заховатися туди, де слово «поховання» ніколи не промовляють уголос.
.Рясний дощ голосно хльостав по кришці домовини. Лариса розуміла, що маму годиться ховати саме в закритій труні, проте дуже-дуже хотіла побачити її бодай іще раз. Якісь покидьки зґвалтували жінку. Зґвалтували, а потому намагалися приховати сліди злочину, обливши її бензином і підпаливши ще живою.
— Що з тобою, Ларо?
Голос Марка лунав ніби здалеку. Так само далекими й нечіткими здавалися обриси його лиця. Лариса відчувала, що наступної миті може зомліти просто тут, посеред невеличкої площі при храмі, тож миттєвою потугою випірнула зі спогадів у яв.
— Нічого, — вона спробувала усміхнутися, — просто зробилося трішки млосно. Не люблю кладовищ. Ходімо до фортеці?
Марко видавався стурбованим. Жінка щойно весело жартувала, розпитувала його про те, про се, а наступної миті знічев’я замовкла на півслові, умліла на місці та сполотніла. Може, це напад якоїсь хвороби? Чи варто викликати «швидку допомогу»?
Побачивши наполохане лице Марка, Лариса ще раз усміхнулася, тепер упевненіше:
— Справді, усе чудово! Напевно, просто не виспалася, бо ж до другої ночі проговорили. То. фортеця?
— Так. — ніяково протягнув чоловік. — Фортеця. Скажи мені, якщо тобі знову буде зле, гаразд? Тут десь має бути якась лікарня.
— Обов’язково скажу, але не переймайся. Усе буде добре. Ходімо вже звідси.
Удар спогадів неабияк похитнув Ларисин настрій, який, здавалося, неспроможне було зіпсувати геть ніщо. Подальша розмова спершу перетворилася на несміливий монолог Марка, а невдовзі й ущухла. Чоловік раз по раз кидав неспокійні погляди, одначе щоразу чув: «Усе добре!» — та мовчки хитав головою.
У цілковитій відстороненості минула й прогулянка внутрішнім подвір’ям Кам’янець-Подільської фортеці, де виявилося на диво не велелюдно. Лариса двічі відхилила Маркову пропозицію спробувати постріляти з лука чи арбалета, також не погодилася піти з ним на екскурсію, а коли почула про перспективу навідати тамтешній музей тортур — припинила стримуватися. Вона опустилася на якийсь кам’яний виступ у мурі, щоби не впасти додолу.
... Слідчий божився знайти тих нелюдів і покарати, бо речдоків на місці злочину знайшли чимало. Та справу закрили того ж дня, коли Лариса з батьком поховали матір: з’ясувалося, що кривдники — двоє молодих політиків державної ваги. Того дня вони понапивалися та відправилися гуляти Черніговом у пошуках пригод.
А потім закатували жінку, яка випадково трапилася їм дорогою.
Після цього Ларисин тато віддав доньці квартиру, де до цього жили всією родиною, та поїхав на малу батьківщину — у Богом забуте село Сокирин за вісімдесят із гаком кілометрів од міста. Лариса ж просто поринула в добровільне відлюддя, не бажаючи зайвий раз бачити чужих людей. І невідомо, скільки все це так тривало б, якби не той проклятущий лист.
Батько. Від нього взагалі жодної звістки за останній місяць. Потрібно хоч зателефонувати.
— Я викликаю «швидку»! — кричав Марко, тремтливими
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Теплі історії в конвертах», після закриття браузера.