Читати книгу - "Іствікські відьми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сьогодні його старий «De Rerum Natura»[58] склав свої по-молодецьки анотовані сторінки й ковзнув йому між коліна. Він було задумався вийти надвір для проведення свого ритуалу зореглядин, коли до його кабінету завалилася Фелісія. Хоча, звісно, цей кабінет належав не йому, а їм обом, як і кожна кімната в цьому будинку також належала їм обом, як і кожна прилегла дошка і шматочок покришеної обмотки на старій одножильній мідній проводці були їхні, й іражве барбекю з дерев’яною дощечкою над дверима, із зображенням орла червоно-біло-синього кольору, який під обстрілом атомів вицвів до рожево-жовто-чорного.
Фелісія зняла смугастий вовняний шарф, намотаний довкола шиї й голови, і обурено тупнула ногою в чобітку:
— Цим містом керують такі дурні; взяли і проголосували за зміну назви Причальної площі на площу Казмірчака, на честь того малого ідіота, що поїхав у В’єтнам і загинув там.
Вона стягнула чоботи.
— Ну, — сказав Клайд, порішивши бути тактовним. Відколи плоть, пух і мускус Зукі заполонили ті клітини його мозку, що він беріг для своєї пари, Фелісія стала видаватися прозорою, просто зображенням жінки, намальованим на цигарковому папері, який може легко віднести вітром. — Та місцина вже вісімдесят років як перестала бути причалом. Вона замулилась після завірюхи 88 року.
Він був безневинно гордий за свою точність; нарівні з астрономією, Клайд, у дні, коли ще мав ясну голову, цікавився й земними катастрофами: виверження Кракатау, що огорнуло Землю попелом, повідь у Китаї 1931 року, яка вбила чотири мільйони людей, лісабонський землетрус 1755 року, що стався, доки всі люди перебували у церквах.
— Але ж там було так приємно, — сказала Фелісія, видавши ту недоречну швидку усмішку, яка вказувала, що вона вважає свої слова беззаперечними, — он там, у кінці Док-стрит, з лавочками для літніх людей і старим гранітним обеліском, який узагалі не схожий на військовий меморіал.
— Там і досі може бути приємно, — припустив він, гадаючи, чи, бува, ще один дюйм скотчу не стане таким милосердним, аби нокаутувати його.
— Ні, не може, — впевнено сказала Фелісія.
Вона зняла пальто. На ній був широкий мідний браслет, якого Клайд раніше не бачив. Він нагадав йому про Зукі, котра іноді знімала все, крім прикрас, і йшла оголена, виблискуючи по затінених кімнатах, де вони кохалися.
— Наступним, чого вони захочуть, — це перейменувати Док-стрит, а за нею Оук-стрит, а далі й весь Іствік на честь якогось бовдура з нетрів, який не придумав нічого кращого, окрім як поїхати туди палити села напалмом.
— Казмірчак, взагалі-то, був непоганим хлопцем. Пам’ятаєш, як кілька років тому він був квотербеком і водночас у списку відмінників? От тому люди й прийняли так важко його вбивство минулого року.
— А я не сприйняла це важко, — сказала Фелісія, усміхаючись, ніби її думка була загальноприйнята.
Стягнувши рукавички, вона підійшла до збудованого ним каміна з решітками, щоб погріти руки. Напівповернулася й пересмикнула ротом, начеб виймаючи з-поміж губ волосину. Клайд не знав, чому цей, до цього такий знайомий, жест розізлив його, бо ж з усіх непривабливих рис, здобутих нею з роками, саме цю ваду не можна закидати їй у провину. Зранку він помічав налипле до її подушки пір’я, солому, копійки, все ще слизькі від слини, і хотів розтрусити її, щоб вона прокинулась, а його власна голова гуділа.
— Але ж фін, — вела вона своєї, — навіть не народився й не виріс у Іствіку. Його родина переїхала сюди п’ять років тому, а батько лінуєтьфя шукати роботу, тільки підпрацьовує в бригаді ремонтників достатньо, аби наступні півроку сидіти вдома. Сьогодні був на зборах, вдягнений у чорну краватку в плямах від яєшні. Бідолашка місіс К., спробувала вдягтися так, щоб не виглядати як хвойда, але, на жаль, це їй не вдалося.
Фелісія мала значну любов до абстрактних малозабезпечених, але, зіткнувшись із фактичними випадками, вона мала тенденцію затискати носа. Фелісія мала неймовірну здатність крутити фактами, і Клайду не завжди вдавалося стриматись, щоб не пустити шпильку.
— А як на мене, «площа Казмірчака» звучить не так уже й погано, — сказав він.
Розлючені очі-намистинки Фелісії спаленіли.
— Як на тебе. Як на тебе, то й «Сортирна площа» не так уже й погано звучить. Та тобі ж начхати на світ, який ми залишимо своїм дітям, чи на вíйни, які ми несемо невинним людям, чи на те, отруїмо ми себе чи ні, бо ти вже й так труїш себе сам — от це тебе опхотить — забрати все з собою в могилу: так ти тсе пачиш.
Її дикція під час цієї тиради змазалась, і вона обережно зняла з язика невеличку рівненьку голочку і щось схоже на шматок гумової стирачки.
— Наші діти, — пхикнув він. — Щось я їх тут не бачу, щоб утримувати світ у якій-небудь формі для передачі їм.
Він осушив склянку скотчу — смак диму й вересу посеред кубиків фторованої води. На його верхній губі заторохтів лід; він подумав про губи Зукі, їхній м’який вираз задоволення, навіть коли вона намагалася бути сумною й похмурою. Це через нього вона журиться, такою була одна з його печалей. Її помада мала слабенький присмак вишні й подеколи лишала відбиток на її передніх зубах. Він устав, щоб поновити собі склянку, і заточився. Над ним непевно замайоріли частинки Зукі — її пухкенькі паралельні пальці ніг із багряними нігтями, мідне намисто з півмісяців, блідо-руді жмутики під пахвами. Пляшка стояла на нижній полиці, попід довгим рядом багатотомника Бальзака, що нагадував набір крихітних коричневих трун.
— Так, це ще одна річ, якої ти не зносиш: те, як пішли Дженні та Кріс, ніби дітей можна тримати вдома вічно, ніби світ не змінюється й не росте. Прокинься, Клайде. Ти думав, світ буде таким, як у
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іствікські відьми», після закриття браузера.