Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Як таке спало мені на думку? Чи було це з допитливості, з нудьги чи просто зопалу? Мені здається, що я був цілком задоволений своїм становищем — принаймні значно задоволенішим, ніж сьогодні, коли про це згадую.

Вулиці й площі міста, куди прибував і звідки відбував потік поранених, обдерлися, як заношений одяг. На початку війни тут юрмилися люди, як рій бджіл перед вуликом. Але тепер усе добігало кінця; рештки рою поверталися виснажені польотом та ще й без нектару. Сила обернулася в піну.

Усе це здається мені сьогодні сірим і неприємним, так само як видається дивним, що під час війни на виснаження я зберігав добрий гумор. Але ж юність має інший календар, живе власними силами. На вечір у мене було побачення з однієї медсестрою — це було того варте, адже тоді я відчував свою присутність. Вона прийшла на узлісся в смугастому халаті: «В такому вигляді я можу прийти лише тоді, коли зайшло сонце». Отже, вона знала, що її чекає; але час нічого не міг нам зробити. І тут прізвище, навіть ім'я забуто — саме такий спогад стає справді сильним, справді пронизливим.

Ще у випускному класі гімназії мені подобалося жити в цьому кварталі, який простягся між Фрідріхсвалом та Каленбергер-штрасе і який Лерицькі називав «Калебутцер», натякаючи на те, що мешкати там було не варто, особливо для неодружених. Вузькі завулки, убогі будинки, бідні люди, а ще там були диваки. Багато років я був постійним клієнтом у старого Лафера, який краще розумівся на книжках, ніж більшість букіністів із тих, яких я зустрічав. Пізніше я часто навідувався до різьбяра Ґроса, який мав свою майстерню в затінку Церкви Христа й вирізав із дерева своїх «кумедних гусей», шия яких переходила у фалос. На Ватерлооплац усе ще відчувався вельфійський[262] дух, який мав давню історію. У той час я на декілька днів найняв кімнату в однієї товстенької господині; її чоловік був у ландштурмі[263] в Бельгії. Вона одержувала зарплату як провідниця на Деренській[264] лінії і вдень майже не бувала вдома. Лише по обіді вона приходила в однострої та картузі й прибирала в кімнаті. Для мене це було зручно, оскільки мої плани передбачали самотність.

Отже, я повернувся туди після того, як попрощався з Вальтером, а неподалік від «Чорного ведмедя[265]» купив трохи ефіру. Як Мопассану вдалося сп'яніти від нього? Про це мені нічого не відомо. Але я вже встиг проконсультуватися в батьківській бібліотеці про «ефіроманів» і дізнався, що вони також ставали жертвами фатального впливу наркотику й потреби постійно збільшувати його дозу, що врешті їх нищило. Ефір вони пили, а насамкінець споживали його в неймовірних кількостях. У певний час вживання ефіру стало народним пороком, наприклад в Ірландії чи Литві. Тобто там у базарні дні повітря повнилося випарами ефіру.

Відкоркувавши пляшечку, мені здалося, що нюхання буде достатньо. Я «втамував фаустівську допитливість», як то кажуть провізори, побризкав із пляшечки на хустинку, яку потім притулив до обличчя. На додачу я ще й натягнув на голову ковдру. Подіяло відразу.

Експеримент з ефіром тривав недовго, адже коли я опритомнів, ще було достатньо часу піти поїсти. До цього я мав апетит, або принаймні мені так здавалося. «Вочевидь, це вид сп'яніння для людей, які не мають багато часу».

Запхавши до кишені гроші й продуктові талони, я натягнув рукавички, нацупив кашкета і попрошкував повз Фрідріхсвал до центру міста, аби трохи провітритися. На Ватерлооплац і поряд з нею, як і століттями тому, юрмилося багато військовиків різних звань. Я мав звертати увагу на військові вітання, тобто дотримуватися марудного церемоніалу «засвідчення шани». Ці жести уваги треба було почасти віддавати, а почасти приймати за індексом знаків розрізнення, які більшою чи меншою мірою виблискували на кашкетах, комірах та на плечах, так що їх годі було не помітити. Все це нагадувало вусики різних видів деревних ос; дві чи три їхні кінцівки світяться в напівтемряві, тож за їхнім блиском комахи здалеку пізнають одна одну під час польоту крізь сутінковий ліс.

Я почувався готовим до такої гри, в мене навіть склалося враження, що жест рукою виходить у мене особливо гладко, і я з надзвичайною точністю помічав проходження чергового чину. До речі, загострення відчуттів та інтелекту, на думку експертів, не є чимось винятковим після сп'яніння від ефіру. Так, розповідають про десятирічного хлопчика, який після легкої операції призвичаївся до вдихання і навіть пиття ефіру й потай купував у аптеці дедалі більшу його кількість. Аби втамувати власну пристрасть, яка стала невиліковною, він обкрадав батьків. У школі він відзначався блискучими успіхами. Він помітив, що після пробудження від сп'яніння особливо легко йому спадав на думку розв'язок математичних задач. Він помер у дев'ятнадцять років — як вважав Левін[266], це була вада серця. Насамкінець він довів денну дозу споживання ефіру до одного літра. Все це нагадує фантастичні дози, яких досягав де Квінсі в споживанні опію.

Мій шлях проходив повз пам'ятник Ляйбніцу до вигину, який з'єднував Ватерлооплац із вулицею Фрідріхсвал. Ліворуч — Лайнешлос[267] з фонтанами, праворуч — невеличкий палац. За ним казарми, зброярня, трохи далі лазневий комплекс Шрадера — такий знайомий міський пейзаж, де мало що змінилося протягом багатьох поколінь.

Отже, я звернув на Фрідріхсвал, цю гарну й тиху вулицю, якою водив мене за руку ще мій дідусь. Праворуч — «нова» ратуша, за нею — озеро Маш, ліворуч — квартал, де ще можна побачити залишки старого міського муру. Зараз тут було велелюдно; в обідню перерву люди в одностроях снували туди-сюди. Одне слово, всі ці постійні вітання мені подобалися. Загалом кажучи, різні надокучливі справи треба обертати навспак та сприймати як гру. Це може здивувати шкільних зубрилок, які вважатимуть таку поведінку старанністю.

Сюди ж домішувався прозірливий оптимізм, як післядія наркотику. А його можна дозувати від стимуляційної поверховості до глибин повного сп'яніння. Траплялися типи, які ходили