Читати книгу - "Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер"

Тоді у Валенсьєнні читання виявилося для мене особливо благотворним. Погода й настрій були сірими. Головний лікар, здається, мав не надто багату фантазію, інакше мусив би розпорядитися, щоб тоді, коли виносять зі шпиталю померлого, барабанний бій не долинав до пацієнтів. Оскільки лазарет був великий і помирало багато, кожен день барабанний бій не вщухав аж до обіду.

Наша палата була маленькою. В ній уміщалося чотири ліжка; посередині стояв стіл, за яким Йохен фон Штюльпнаґель грав у скат з іншими пораненими. Вони переривалися лише під час обходу та прийому їжі. Один із поранених мав проблеми з сечовим міхуром; щокілька годин приходила медсестра і вставляла йому катетер. Потім вона виходила з ним із палати, він мав спробувати відлити, при цьому вона підбадьорливо насвистувала, як то робить кучер до своїх коней.

О тій порі сильно дощило, неподалік був канал, і буксирувальною доріжкою, прокладеною паралельно до нього, я ходив дихати чистим повітрям. Поки настрій залишався меланхолійним, ще можна було триматися; але часом він ставав депресивним. Коли я озираюся на цей час, мене дивує, що я знову і знову набирав бадьорості й не загибів у одній із цих безрадісних лагун.

Якісь деталі мого тамтешнього перебування я міг би віднайти у своїх щоденниках, але мені здається приємнішим, щоб цей час перемішався з перебуванням в інших лазаретах. Що таке гарячка, годі виміряти температурною кривою. Мені здається, що у мене точніша пам'ять на книжки та їхній зміст, ніж на факти щоденного життя, навіть у рамках власної біографії. Факти більшою або меншою мірою випадкові. Вони поступово відкладаються як мушлі та водорості, що вкривають підводну статую Христа[256] в Ґенуезькій затоці. Час від часу водолази мусять пірнати на глибину, аби вивільнити від них статую. Те саме вимагають і від автора; більшою чи меншою мірою вивільнений від випадковості світ.

Поводження з ефіром не було для мене чимось новим відтоді, як батько подарував мені «Друга жуків[257]». Летка, вогненебезпечна речовина належить до спорядження ентомолога. Ефір діє як смертельний наркоз, але, здається, діє доволі приємно. Такий висновок можна зробити з того, що маленькі тільця залишаються розкутими, а кінцівки — гнучкими, а не задубілими, як після смерті від випарів ціанистого калію.

Те, що ця речовина може чинити таку дію, як її описує Мопассан, було для мене новим. Ефір є втіленням вогненної свободи, майже відсутності субстанції. Можливо, те сп'яніння, яке викликає названий на честь нього еліксир, є легшим і духовнішим, ніж вульгарне сп'яніння від алкоголю. Принагідно це варто було випробувати. Мопассан підкинув мені хорошу ідею.

Коли 1918 року я провів кілька днів у Ганновері, одужуючи від поранення, мені здалося, що така нагода з'явилася. До речі, щодо поранень, то вони також поступово зливаються в пам'яті, як невдачі, які з часом годі вже відрізнити одна від одної. Хай там як, але з часом поранення ставали важчими, так ніби невидимий стрілець намагався вцілити в серце. Він почав з ніг, черкнув голову, а потім влучив у груди — щоразу дедалі серйозніше.

Я ще мав легку пов'язку, напівприховану шапкою, проте пішов до лазарету, аби мені видали довідку, що я вже здоровий; відчувалося, що справа «доходить до тріаріїв[258]». Те, що війна може бути програною, мені ще не спадало на думку; такого я не міг прийняти.

На горішньому поверсі лазарету працювала комісія — лікар, офіцер, писар та персонал, що заходив і виходив. Хворі й поранені, більшість із яких уже одужала, запрошувалися до кімнати й заходили туди малими групами. У почекальні серед інших сидів Кольсгорн, у якого було те саме, що і в мене: дотичне поранення голови згори праворуч. Знак Зодіаку Овен — сильний, але інтелектуально слабкий. Усі ці овечі й цапині риси проявляються ще в дитинстві. Він не хотів повертатися до свого полку, оскільки мав там неприємності. В любовних справах він забував про час. Так, неподалік від Туркуена[259] він зачинився на три дні з однією дівицею «фламандської крові», навіть не здогадуючись, що ми вже давно знову вирушили в похід. Це ще зійшло йому з рук; але в потязі він знову знайшов якусь дівчину, перукарку з Ліндена[260]; вона зараз чекала на нього внизу під брамою.

До кімнати нас запросили разом; Кольсгорн був у черзі переді мною й тепер почав розповідати про свої проблеми зі здоров'ям. У нього були головні болі, він не міг високо підняти одну руку.

— З якого боку? — запитав штабний лікар, розглядаючи його медичну картку.

— Праворуч, там, де мене поранило.

— Ну, скоро це минеться — ось побачите. Відпочиньте ще два тижні, а тоді зможете голими руками корчувати дерева.

Мені він також хотів прописати відпочинок, але подумки я вже був майже в дорозі. Це був лікар Штернгайм, штабний лікар резерву, відомий як добрий педіатр. У нас він також був домашнім лікарем, у прямому сенсі, адже ми жили в тому самому будинку: Бедекерштрасе — ріг Ведекіндштрасе. Моя мати його дуже цінувала; він лікував нас ще від кору. Як педіатр, резервіст та інтеліґентний єврей він був тут не на своєму місці; він не надто прискіпувався. Особливої суворості від нього й не вимагали. Адже він був лише на підміні.

Ми спустилися затоптаними сходами; пахло прісним супом та карболкою. Внизу я попрощався з Кольсгорном, який їхав зі своєю перукаркою до Ліндена. Я дивився їм услід; він узяв її попід руку, що військовим навіть із дружинами не дозволялося. Очевидно, йому трапилася вдала партія. Загалом він мав хист до швидких та частих зв'язків. У наступні роки я ще частіше зустрічав його в місті, щоразу вже після півночі — він самотньо кудись крокував, але звідки й куди ішов, він не казав.

Я ще сходив до Лицарського замку[261], який розташовувався неподалік. Був ранок, я навідав Вальтера, який виношував плани самогубства. Можливо, невипадково саме тоді у мене виникла ідея, що я міг би провести експеримент з