Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

— То шо ти, дурною вбралася, нє? — каже він. Затим глитнув ше троха скотчу і знов подивився на небо через проглядач. Того разу я ледве виділа тінь у нього на лиці. — Уже половини нема, Долорес! — каже він. — Уже половини нема, як не більше!

Я й собі глянула в коробочку і ввиділа, шо він правду каже. Залишилася лиш половина з тої монетки, і зникало все більше.

— Ая, — кажу я. — Вже нема половини, та. Про ті гроші, Джо…

— Та ти забудь про них, — каже він мені. — Ти тим свою сиромудру макітру не забивай. Гроші в повнім порядку.

— Та я за них і не переживаю, — кажу я. — Анітроха. Але то, як ти мене здурив, ото мені з голови не йде.

Він кивнув, якось серйозно і вдумливо, ніби хтів показати, шо зрозумів і навіть співчуває, але втримати той вираз на лиці не міг. Майже відразу він знов зайшовся сміхом, як мала дитина, яку кобенить учителька, якої та взагалі не боїться. Так він кікотав, шо аж срібною хмарою слини собі перед ротом плюнув.

— Вибачай, Долорес, — каже він, як уже міг знов говорити. — Я не хтів так сміятися, але ж обмахорив я тебе так, шо слава Богу, правда?

— Ая-ая, — погодилась я. Врешті, то ж була чиста правда.

— Обмахорив тебе гарно й хвацько, — каже він, сміється, трясе головою, якби то йому хто не знати який анекдот розповів.

— Ая, — згоджуюся я з ним, — але знаєш, як то кажуть…

— Шо, — каже він. Поклав проглядач собі на коліна й обернувся до мене. Так він сміявся, шо в тих поросячих червоних очках аж сльози вийшли. — От ти на кожну оказію маєш якусь примовку, Долорес. І шо ж кажуть про хлопів, які нарешті проучують своїх докучних бабів, які лізуть, де не треба?

— Здуриш мене раз — ганьба тобі, здуриш два — ганьба мені, — кажу я. — Ти надурив мене із Селеною, а далі надурив із грішми, але, думаю, я нарешті з тобою по­рівнялася.

— Ну, може, й так, а може, й не так, — каже він, — але якшо ти переживаєш, шо я їх потратив, то не треба, бо…

Тут я його перебила.

— Я не переживаю, — кажу я. — Я вже тобі це сказала. Я анітроха не переживаю.

Тогди він так серйозно зиркнув на мене, Енді, і усмішка в нього потихеньку всихала.

— У тебе знов таке сиромудре лице, — каже він, — таке, шо я не дуже люблю.

— Маємо, шо маємо, — кажу я.

Він довго на мене дивився, хтів вияснити, шо в мене в голові коїться, але, певно, то була затяжка загадка для його розуму. Він знов відкопилив губи та так сильно ­зітхнув, шо здув собі пасмо волосся, яке на чоло впало.

— Тяжко найти бабу, яка би хоч троха в грошах тямила, Долорес, — каже він, — і ти така сама. Я лиш-но їх склав усі в один рахунок… шоби більший процент був. А не сказав я тобі, того шо не хтів вислуховувати твою хуйню тупорилу. Ну, всьо одно прийшлося троха вислуховувати, як майже все, але шо забагато, то не здорово.

Тут він знов підняв проглядач, шоби показати мені, шо тему закрито.

— На один рахунок на своє ім’я, — кажу я.

— І шо? — питає він. Тогди вже навколо було так, ніби він у присмерку сидів, і на горизонті стали пропадати дерева. Я вчула, як з-за хати співає лелик, а ше звідкись — дрімлюга. Та й було чути, шо холодає. Дуже дивно мені від того стало… ніби я була в сні, шо став реальним. — А чого би він не мав бути на моє ім’я? То ж я їхній тато, нє?

— Ну, в них твоя кров. Якшо то робить тебе татом, то, може, так і є.

Я виділа, як він пробує допетрати, чи вартує до того вчепитися і троха помикати, і вирішує, шо не вартує.

— Буде вже тобі про то балакати, Долорес, — каже він. — Я тобі кажу.

— Нє, ну, може, ше трошка, — кажу я йому і всміхаюся. — Бач, ти зовсім про сюрприз забув.

Він знов підозріло на мене глянув.

— Шо ти таке булькаєш, Долорес?

— Ну, я пішла до хлопа, шо завідує ощадним відділом у «Північнім прибережнім» у Джонспорті, — кажу я. — Файний такий хлоп, містер Піз. Я йому всьо роз’яснила, і він страшне спереживався з того всього. І ше більше, як я йому показала ощадкнижки, які нікуда не пропали, як ти йому набрехав.

От тогди Джо і втратив ту дещицю інтересу, шо мав до затемнення. Він лиш сидів у тім своїм сранім кріслі та й блимав на мене своїми баньками. Між бровами в нього як блискавка була, а губи такі стиснуті, шо чисто як шрам виглядали. Він поклав проглядач собі на коліна й зачав стискати і розтискати пальці.

— Виявляється, шо можна таке робити, — сказала я йому. — Пан Піз перевірив, чи гроші ше в банку. Як узнав, шо так, то ми обоє видихнули від облегшення. Спитався, чи не хочу я викликати поліціянтів, розказати їм, шо сталося. Я в нього по лиці виділа, шо він надіється, шо я скажу «дідька лисого». Я тогди лиш спитала, чи може він видати ті гроші мені назад. Він перевірив по своїх книжках і сказав, шо може. То я і сказала, шо так ми, значить, і зробимо. І він мені видав гроші. Того я більше і не хвилююся за дитячі гроші, Джо, — бо вони в мене, а не в тебе. Сюрприз такий, шо перша кляса, нє?

— Брешеш! — крикнув на мене Джо та так скоро встав, шо крісло чуть не перевернулося. Проглядач випав йому з колін і розбився на кусочки об підлогу ґанку. Лиш від того, як він тогди виглядав, мені хтілося знов мати в руці дзбанок. Я би його в нього забила — до самої ручки забила би. Але лице в того скурвого сина було таке, шо ледво не вартувало всього, шо я прожила від того дня з Селеною на поромі.

— Вони так не можуть! — кричить він. — Тобі не можна чіпати ні цента тої грошви, навіть в ощадкнижку не дивитися…

— Та ну? — кажу я. — А як то так вийшло, шо ти вже три сотні звідти профітькав? Дякувати на тім, шо не більше, але я всьо одно кожний раз, як про то думаю, то зла, як чорт. Ти просто злодій, Джо Сент-Джордж, — та такий мерзенний, шо у своїх же дітей украв!

Лице в нього було біле, як у трупа підсвіченого. Лиш очі були живі й горіли ненавистю. Руки тримав перед собою, стискав і розтискав. Я лиш на секунду опустила очі і ввиділа купу відображень у розбитих осколках копченого скла, шо в нього під ногами лежали, — сонце, тогди вже менше половини, лише грубий серпик. Далі знов глянула на нього. Не можна було сильно відводити очі від нього, враховуючи такий настрій.

— На шо ж ти ті три сотні потратив, Джо? На курвів? На покер? На всьо потрошка? Знаю, шо точно не на нову