Читати книгу - "Заборонені почуття , Rexana Keys"

Артем кивнув, і я помітила, як його погляд став серйозним.                                                                          

— Я теж хочу зрозуміти, що відбувається, — сказав він. — Але мені важко. Ти знаєш, що я відчував, коли дізнався про Дена.                                                  

— Так, я розумію, — зітхнула я, відчуваючи, як сльози знову підступають до очей. — Артеме я  не хотіла тебе обманювати. Це минуле, яке я намагалася забути, але тепер все знову постало.   

— Чому ти не сказала мені раніше? Чому ти мовчала? — запитав він, його голос був спокійний, але в ньому відчувалася образа.                                 

— Я боялася, — зізналася я. — Боялася, що це може знищити те, що між нами. Я не хотіла втратити тебе, Артеме.                                                     

— Але тепер, здається, ти втратила мене все ж, — сказав він, опустивши погляд.                                       

По щоці мені потекла сльоза, і я відчула, як усередині все обірвалося. Я дивилася в його очі, намагаючись передати всі свої почуття.                    

— Артеме, я кохаю тебе, — сказала я, намагаючись стримати сльози. — Все, що було до цього, не має ніякого значення. Ми не можемо так закінчити наші стосунки через минуле.                                          

Артем глибоко зітхнув, його обличчя стало серйозним.                                                                          

— Ніка, — почав він, — проблема в тому, що через минуле ми не можемо так просто рухатися вперед. Через теперішнє — так, адже ти збрехала мені.                                                                                       

Я відчула, як ці слова пронизали мене, немов лезо. Я не могла повірити, що моя брехня стала на заваді нашій любові.                                                         

— Я не хотіла завдати тобі болю, — прошептала я.  

Артем дивився на мене з сумом, і я знала, що наші стосунки були під загрозою.                                          

Моє серце знову стислося. Я знала, що це важка розмова, але не могла змусити себе зупинитися.

— Артеме пробач мені,— сказала я, зібравши всю свою сміливість. — Я хочу, щоб ми знайшли вихід з цього. Я не хочу втратити тебе.                                  

Артем опустив голову, знову відвернувшись. Я відчула, як між нами знову з’явилася прірва, і моє серце розривалося від думки, що все може закінчитися.                                                                        

Нашу розмову перервала тиша, і я зрозуміла, що між нами не залишилося місця для виправдань. Артем підняв погляд, і я побачила в його очах рішучість.                                                                             

— Ніка, я  бачу як ти дивишся на Дена і саме тому я не можу і не хочу жити в минулому. Це важко,  між нами завжди буде хтось лишній , і я впевнений, що ти також про це знаєш. — сказав він тихо. — Я ціную те, що ми мали, але, можливо, краще залишитися друзями?                                         

Ці слова вразили мене, як удар громом. Я відчула, як всередині мене щось ламається. Я не могла уявити своє життя без нього, але, мабуть, це було єдине правильне рішення.                                              

— Якщо це те, що ти хочеш… — почала я, але голос зрадив мені. — Я хочу, щоб ти був щасливий.           

 Сльози зібралися в моїх очах. Не вірячи власним словам ,я все ж таки усвідомила , що тільки що сказала. Тяжкий клубок застряг у мене в горлі. Не в силах більше стримуватися я заплакала . Артем всяко заспокоював мене і я була вдячна йому за це. Після продовження розмови Артем кивнув, і в його очах я побачила щирість. Між нами все ще залишалася тепло,але я знала, що щось змінилося назавжди. Після розмови ми вийшли з кафе , попрощалися але вже як друзі і розійшлися.

Коли я повернулася додому, я відчула, як моє серце важіло. Я не хотіла ні з ким розмовляти, не хотіла чути радісні голоси або сміх. Усі спогади про новий рік, який мав би бути святковим, тепер здавалися мені безглуздим нагадуванням про те, що я втратила.                                                                   

Я сиділа в кімнаті, оточена тишею, а настрій тягнувся вниз, як важка завіса. Всі канікули пролетіли, немов у тумані. Я відчувала себе розбитою, неначе пазл, якому не вистачало частини. Сама думка про повернення до навчання викликала в мені тривогу.                                              

Коли перший день заняття настав, я підійшла до коледжу з важким серцем. Коридори були переповнені щасливими обличчями, але я лише мовчки йшла повз них, неначе була в іншому світі. Заняття пролітали, а мої думки блукали в минулому, залишаючи порожнечу всередині.          

З часом, я почала повертатися до звичного життя. Відчуття було дивним — я готувался до занять, спілкувалася з друзями, але все здавалося таким далеким, як мрії , які ніколи не здійсняться. Я розуміла, що все ще не готова повертатися до повноцінного життя.                                                         

Але я знала, що з часом, можливо, знайду спосіб знову зібрати шматочки себе. Хоча шрами залишаться, я сподівалася, що зможу навчитися жити з ними. Всі ці переживання робили мене більш зрілою, але біль все ще відчувався на дотик, як свіжий слід на шкірі. Я не могла змусити себе забути, але, можливо, з часом навчусь приймати.