Читати книгу - "Заборонені почуття , Rexana Keys"

Зрештою, я зібралася з силами і повернулася в будинок. Всередині панувала святкова атмосфера: м’яке світло, прикрашена ялинка яка миготіла тисячами вогників, запах їжі. Але це все здавалось мені чужим.                                                   

Нам потрібен час, зрозуміла я. Час, щоб розібратися з усім цим. Я не могла повернутися додому тому вирішила зупинитися в готелі — хоча б на одну ніч, щоб відчути себе в безпеці.                  

Коли я заїхала в готель, новорічна ніч перетворилася на справжнє випробування. Я бачила у вікнах, як люди святкують, веселяться, і мені стало ще гірше. Своїми емоціями я почувалася як чужинка у власному житті. У номері я впала на ліжко, і сльози, які я намагалася стримати, раптом вилилися знову. Я проплакала без зупинки, відчуваючи, як важка туга накриває мене з голови до п’ят.                           

Чому це сталося? Чому Ден повернувся? Ці питання терзали мою душу, змушуючи відчувати себе безпорадною. Я згадувала, як ми колись були щасливими, але тепер ця радість здавалася таким далеким спогадом. Чи може минуле ніколи не залишити мене в спокої?                                           

Я була розірвана між любов’ю до Артема та старими почуттями до Дена. Весь вечір я думала про те, як могла б все пояснити, як би хотіла, щоб це не сталося. Замість новорічного дива я отримала лише порожнечу і біль.                                 

Згорнувшись у клубок на ліжку, я нарешті зрозуміла: поки що мені не дано знайти відповіді. Моя душа була переповнена страхом і невідомістю, і я просто прагнула, щоб хоч на мить все стало на свої місця. Але в цю ніч я залишалася сама, з тими думками, які терзали мене, поки за вікном світилися феєрверки, і всі святкували, а я відчувала, що втратила все.            

Наступного ранку я повернулася додому, і серце моє билося важко. Кожен крок відчувався, як шлях через терни, ніби я проходила крізь туман, що затягував мою свідомість. Усе, що оточувало мене, здавалося таким знайомим, але в той же час таким чужим. В такому темпі пройшло декілька днів.Спогади про вечір, проведений з Артемом, мучили мене. Я не могла повірити, що все так закінчилося.                                                         

Артем не телефонував. Не було навіть повідомлень. Це розривало моє серце на шматки. Я відчувала, як тривога повільно наповнює мене, як пустка, що залишилася після його відсутності, поглинає все. Я сиділа на дивані, дивлячись у вікно, а зовнішній світ здавався таким яскравим і радісним, в той час як всередині мене панувала темрява.                                                                               

Зібравшись з думками, я зрозуміла, що не можу залишити все так. Я повинна зробити перший крок. Взяла телефон, і рука тремтіла, коли я почала набирати повідомлення.                                                                                                                                  

"Привіт, Артеме. Я знаю, що наш вечір не закінчився так, як ми сподівалися. Мені важливо з тобою поговорити, щоб все обговорити. Якщо ти не проти , я б хотіла зустрітися. Розумію, якщо ти не хочеш, але для мене це дійсно важливо."

Я натиснула "відправити" і відчула, як серце стукнуло в грудях. Сподівання і страхи змішалися в мені. Що, якщо він не відповість? Що, якщо він захоче забути все? Я навіть не знала, чого насправді хочу: пояснень чи прощення.                     

Час тягнувся в очікуванні, і я блукала по квартирі, намагаючись знайти хоч якісь заняття, щоб відволіктися. Але думки про Артема не давали мені спокою. Я знову і знову уявляла його реакцію на моє повідомлення.                                                      

Ближче до вечора, коли сонце почало опускатися за горизонт, мій телефон нарешті завібрував. Я підскочила, коли побачила його ім’я на екрані. Відкривши повідомлення, я побачила короткий текст:                                                                                                                                                                                     

 "Привіт, Ніко. Я згоден. Давай зустрінемося. Час і місце — о 19:00 в кафе на Левобережній."

Я закрила очі, намагаючись зрозуміти, що відчуваю. Це була суміш радості і тривоги. Відчуття надії пробивалося крізь біль. Нарешті, я могла зустрітися з Артемом, поговорити про все, що нас турбувало. Але всередині залишалася страх перед невідомістю: що ми скажемо один одному? Чи зможемо ми знайти шлях назад, чи це лише початок розриву?                                                    

Я приготувалася, і навіть у всій цій метушні всередині мене залишалася надія. Я мала шанс виправити те, що пішло не так. І, можливо, сьогодні ми або зможемо знайти новий шлях для нашої історії або завершимо її.                                      

Кафе на Левобережній було затишним, з м’яким освітленням і приємним запахом кави. Я сиділа за столиком біля вікна, намагаючись заспокоїти шалений ритм свого серця. Час тягнувся вічністю, поки я чекала.                                                                     

Нарешті, двері відчинилися, і я побачила його. Серце знову затремтіло. Артем виглядав так само, як завжди — трохи знервований, але з теплою усмішкою, яка так мене приваблює. Він підійшов до мене, і я відчула, як мій живіт сповнився метеликами.                                                                        

— Привіт, — сказав він, сідаючи навпроти. Його голос звучав тихо, але в ньому була присутня тривога.                                                                                

— Привіт, — відповіла я, намагаючись усміхнутися, але усмішка вийшла не зовсім природною.              

Пауза затягнулася, і я знала, що потрібно говорити першою.                                                                                

— Дякую, що прийшов, — сказала я, зібравшись з думками. — Я… я хотіла поговорити про те, що сталося. Про нас.