Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

— Що ти таке? — тихо запитала вона.

Відповіді не було. Тишу не порушило навіть дихання, повітря залишалося важким, нерухомим і в'язким, рухатися ставало дедалі важче. Відчуття загострилися, але навіть відпрацьована швидкість реакції не допомогла Карро уникнути несподіваного зіткнення зі стіною. Пазурі порізали спину, і гаряча кров полилася на підлогу.

— Та чому знову спина… — простогнала Карро і підхопилася. Пітьма знову не рухалася. Завмерла перед новим нападом.

Різкий гнів народився десь у глибині її сутності. Вона не хотіла завдати шкоди, лише подивитися. Вогонь затремтів на долоні, спочатку з'явилися маленькі іскри, що посипалися донизу, а потім спалахнула жовта квітка. Від сірого каменю бастіону відбивалися тремтливі промені світла, відганяючи хижу темряву. Карро не бачила ні чудовиська, ні слідів від пазурів, лише кров капала зі спини від трьох ран.

— Невже самі людські душі стали цією пітьмою, серцем чорної фортеці, — прошепотіла вона, відступаючи до сходів.

Сили знову підвели. Її «ні» торкнулося стін, дійшло до пітьми, і щось схопило її за ногу, протягнувши вниз. Лезо клинка засвистіло в повітрі, але нічого не зачепило. Хватка зникла, і Карро майже рачки рухалася по сходах, що стали вмить липкими та слизькими, доки знову пітьма не завдавала удару. Цього разу вона встигла перекотитися, пазурі пройшлися зовсім поруч.

Карро ковтнула слину.

Вона билася з невидимим, але апріорі сильнішим противником. Якби в неї було більше часу, вона б заклякла від страху, та вибору не було — навіть секунда могла коштувати життя. Карро в останній момент рвонула вперед, ледь торкнувшись носком сходів, і відчула, що на місці, де вона тільки що стояла, щось приземлилося. Важке і кровожерливе. Вона відчула стрибок і скрикнула — пазурі зачепили плече, пробивши його наскрізь. Кров потекла сильніше, і Карро притиснула пальці до рани, а іншою рукою міцно стиснула клинок.

На цей раз вона напала першою.

Тьма загарчала, як хижий звір, але клинок не влучив. Карро приземлилася на коліно, спираючись на лезо, й різко підняла руку. Клинок засвистів саме там, де чулося важке дихання звіра. Знову нічого.

Це вже починало бентежити Карро, та вона навчилася слухати.

Зробивши один крок назад, вона відчула, як пазурі пролетіли поряд, на відстані одного міліметра, можливо, навіть менше, зачепивши лише чорну сорочку, яку вже нічого не могло врятувати. Затамувавши дихання, Карро знову прислухалася і знову кинулася вперед.

Пустота.

– Йди геть, – тихо, з погрозою сказала вона.

Страх відійшов кудись, лють гризла кості й нутрощі, серце билося, підсилюючи цю лють.

– Хто ти?

Тьма завмерла, ніби прислухалася.

Карро дивилася тільки вперед.

– Що ти таке? Я не вірю, що люди могли стати цим. Їхні душі – лише енергія, яку ти з'їла, так що ти?

Карро встигла відкрити рота, як величезна сила штовхнула її прямо у двері кімнати. Біль пронизав усе тіло, і Карро здалося, що у неї не залишилося цілих кісток. Вона закрилася рукою, готуючись до нового удару, але тьма зникла. Настала приємна тиша: шелестів вітер, десь бігали миші, бастіон оживав. У вікно зазирнув місяць, срібне світло наповнювало коридори бастіону. Карро ледь піднялася, відчинила двері та заповзла всередину, знімаючи порвану сорочку, яка була вже ледь не останньою на цей тиждень. Адмірал обіцяв принести ще одяг, але Карро не хотілося бачити цього демона і щось у нього просити. Він зірвав ширму, за якою ховався – усі демони однакові. Вода википіла. Але Карро більше не хотілося чаю.

– Ти виглядаєш гірше, ніж учора, коли я тебе залишав, – Абадд ходив навколо неї, примружуючи очі й хитаючи головою.

Як завжди, він виглядав бездоганно, а Карро почувалася ходячим трупом. Їй ледь вдалося зупинити кров, витративши всі бинти, і тепер вона потребувала відпочинку, якого Абадд ніколи не давав.

– Що ти робила вночі? – він схопив її за підборіддя, заглядаючи у вічі.

– Нічого.

– Брешеш, – усміхнувся він і торкнувся її плеча.

Зіниці Карро розширилися, вона ледь стримала біль, стиснувши побілілі губи.

– Сьогодні ти б'єшся лівою рукою. Тримай клинок міцно.

Карро стримала важке зітхання.

Абадд відпустив її та відійшов, схрестивши руки за спиною.

– Ви всіх так тренували?

– Авжеж, усіх. За цими стінами чекає смерть, і краще тобі навчитися з нею сперечатися.

Вона ще жодного разу не бачила, щоб янголи нападали на фортецю. Але в історії фортецю неодноразово згадувалися подібні випадки. Підхопивши меч лівою рукою, вона завела праву за спину, вказуючи вістрям на невидимого противника, з яким їй пощастило сьогодні боротися. Карро відпрацьовувала ту саму техніку, що й з правою рукою, трохи її змінюючи, щоб кров із рани не потекла на підлогу. Знову.

– Ти так рухаєшся, ніби ось тут болить, – демон вказав на плече.

Карро фиркнула.

— Нічого у мене не болить. Мені не боляче. Я можу битися й перемагати.