Читати книгу - "Фортеця пекла, Вікторія Ноетер"

Швидкість атаки збільшилася. Кров бурлила у жилах, рухи ставали впевненішими, біль зникав. І лише коли Карро помітила, як крізь чорну тканину проступає кров, вона зупинилася.

— Вірю, — демон злісно усміхнувся.— Потім прибереш, коли закінчиш.

— Я не хочу бути демоном, — прошепотіла вона, охоплена болем і жалем до себе. Їй не допомагав гнів, він лише пожирав її, наче чудовисько, забираючи останні краплі сил. Шум наповнював вуха, руки й ноги тремтіли. Але вона продовжила тренування, витираючи сльози.

— Невже це зробить мене воїном?

Печатка — благословення ангелів — засвербіла під шкірою, нагадавши про себе.

— Я навіть демоном бути не можу. Тоді ким? — Вона підняла голову до стелі.

Там були зображені зірки, а ще вище палали небеса. Вона потягнулася рукою туди, крізь пухкі хмари, холодні й теплі вітри, туди, де було тепло і щиро, до небес, на які вона дивилася щодня, щодня тягнулася все вище й вище, а потім упала. Її власний крик луною звучав у вухах.

— Як можна було впасти з неба, стоячи на землі? — запитала вона в порожнечі. Звичайно, відповіді не було, але це не означало, що Карро перестане її шукати, навіть коли одягне червоний обладунок воїна Темного бастіону. Гіркі сльози перестали бігти по щоках і лоскотати бліду шкіру. Карро витерла їх, розтираючи пальцями по щоці та долоні, солоний присмак торкнувся губ.

— Як би там не було, але я витримаю. До зали для тренувань прокралися тіні. Карро помітила їх краєм ока, але вдавала, що не помічає.

— Гей, Карро, — Азол підкрався дуже близько й усміхнувся. У світлі зали для балів демон виглядав занадто звичайним, схожим на аристократа чи когось зі знаті.

— Що? — вона подивилася на нього, піднявши брови.

Азол здавався дуже радісним.

— У мене є одна приємна новина… але якщо ти не хочеш знати, то я потім тобі скажу, — потягнув демон, відступаючи й піднявши руки. Та усмішка говорила сама за себе.

— Азоле, якщо почав, то вже кажи. День і так почався з неприємностей.

— У тебе він завжди так починається, — знизав плечима демон. Лу стояла біля виходу, навіть не дивлячись на них. Мовчазна тінь самої себе.

—Завтра ми підемо до міста і беремо тебе з собою. Абадд і Адмірал дозволили.

— Справді? Це можливо? — Карро здивовано дивилася на демона, посміхнувшись. — Чудова новина! Дякую!

— Я знав, що тобі сподобається, — демон підморгнув і покликав Карро підійти ближче. — Це ідея Лу. Вона просто не любить робити хороші справи, каже, що це не по-демонському. Тому, тсссс.

— Азол, я тебе чудово чую.

— Мила, я й не ховався, — одразу відмахнувся Азол. — Все, Карро, тільки виживи до завтра. Будь слухняною дівчинкою.

Демон усміхнувся, різко розвернувся на п'ятах і помахав на прощання. Карро також помахала йому й повернулася до тренування. Лезо меча сяяло у світлі колишньої бальної зали, немов дорогоцінний посуд — золото й срібло. Щось неприємне кольнуло в серце. Золото й срібло викликали відразу, але так було не завжди. Серце боліло й билося у своєму ритмі, ніби з минулого життя. Меч знову заблищав у повітрі, і Карро продовжила. Здавалося, що з того часу, коли вона була слухняною дівчинкою, пройшла ціла вічність. Але тепер у неї з'явилася маленька, тендітна надія і не менше розуміння того, що вони не в’язні. Що бастіон — не темниця, й у них є справжній шанс хоча б одним оком подивитися на земний світ знову. Кружляючи по залі з мечем у руках, вона уявляла квіти, синє чисте небо, вітер і свободу, яку забрало пекло.

— Колись я відберу її назад, — Карро усміхнулася.

Її меч був тому доказом.