Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Лоран нахилився вперед, зацікавлений.

— Що саме він бачить?

Люціус коротко переповів слова Елея. Про вогонь, який охоплює цитадель, про море трупів, монстрів і наших воїнів, і про те, як хлопець відчуває біль, ніби його обличчя обпікає.

Лоран мовчав деякий час, його погляд був спрямований на свічку, полум'я якої танцювало у спокійному ритмі. Потім він важко видихнув.

— Люціус, сни часом є більше, ніж просто образами підсвідомості. Особливо у таких молодих душ, як Елей. Можливо, це лише його страхи, але є й інший варіант... — його голос затих на мить. — Це може бути попередження.

— Попередження? — перепитав Люціус, нахмуривши брови. — Ви вірите, що це пророцтво?

Лоран підняв руку, закликаючи до терпіння.

— Я не поспішаю робити висновки, але такі образи — вогонь, монстри, загибель цитаделі — це не просто вигадки. Це звучить, як щось, що торкається основ нашого світу. Люціус, я б запропонував уважно поставитися до цих слів.

— Що ви радите? — запитав Люціус, його голос був сповнений рішучості.

Лоран сидів за широким дубовим столом, його обличчя було сповнене мудрості й задумливості. Його пальці ледь помітно барабанили по поверхні столу, а очі дивилися на Люціуса, немов шукаючи відповіді на безліч питань.

— Ти ж знаєш Елея як ніхто інший, — почав Лоран, його голос був низьким, але спокійним. — І знаєш, звідки він узявся.

Люціус трохи нахилив голову, замислившись над словами Архієпископа, і зітхнув.

— Так, Юрнал знайшов його в лісі. Він був ще зовсім маленьким, ледь кількамісячною дитиною. Він полюбив його, як рідного сина, — відповів Люціус, його голос був теплим, але водночас сумним. — Елей і досі впевнений, що це його справжній батько.

Лоран на хвильку замислився, проводячи рукою по підборіддю. Його очі злегка прищулилися, немов він намагався побачити крізь час і простір.

— Бачиш, ми самі не знаємо, хто такий Елей насправді, — промовив Лоран, його голос набув загадкового відтінку. — Але знаємо одне: він не звичайний хлопець. Він особливий, і настане день, коли він покаже себе світові. І цей день може змінити все.

Люціус підвів очі, здивований словами Лорана, але вирішив не перебивати.

— Я відчуваю це, — продовжив Архієпископ. — Його присутність, його мрії, його кошмари... усе це не випадковість. Але для цього потрібен час. Ми повинні бути поруч із ним, скеровувати і підтримувати.

Лоран нахилився вперед, його погляд став пильним, майже проникливим.

— А зараз, будь ласка, по клич його до мене. Я хочу поговорити з ним особисто. Це важливо, — додав він, його голос був сповнений рішучості.

Люціус кивнув, відчуваючи вагу кожного слова Лорана. Він встав, одягнув свій плащ і вирушив до покоїв, де Елей, ймовірно, тренувався чи розмірковував на самоті. Його кроки віддавалися луною в коридорах, кожен із них звучав, ніби карбував нову сторінку їхньої долі.

Коли Люціус увійшов до кімнати, де сидів Елей, хлопець підняв очі від меча, який точив, і подивився на нього з цікавістю та легким хвилюванням. У повітрі відчувалася напруга, ніби слова Люціуса мали змінити щось важливе.

— Елей, Архієпископ хоче поговорити з тобою, — промовив Люціус, його голос звучав спокійно, але злегка суворо.

Хлопець на мить завмер, нахмурився і відклав меч убік.

— Архієпископ? Що йому потрібно? — запитав він, у його голосі почувся ледь вловимий трепет.

Люціус наблизився до Елея, його погляд був проникливим, але підбадьорливим.

— Це на рахунок твоїх снів, — пояснив він. — Він може допомогти тобі. У нього є відповіді на запитання, які мучать тебе.

Елей на хвилину замислився, зітхнув і кивнув. Хоча його серце билося трохи швидше, він знав, що не може уникати цього розмови.

— Гаразд, — сказав він, його голос був сповнений рішучості, хоча й зберігав легкий відтінок тривоги.

Хлопець піднявся, взяв плащ і поправив його, ніби готуючи себе до чогось важливого. Люціус торкнувся його плеча, ніби підтримуючи, і додав:

— Не бійся. Архієпископ мудрий і доброзичливий. Він зрозуміє тебе.

Елей кивнув ще раз, цього разу більш впевнено, і рушив до дверей. Його кроки були рішучими, але в них відчувалася нервозність. Він не гаяв часу, прямуючи до покоїв Архієпископа, де, як йому здавалося, на нього чекали не лише відповіді, а й нові запитання.

Прибувши до покоїв Архієпископа, Елей затримався на мить перед важкими дверима, ніби збирався з духом. Його серце билося швидше, ніж звичайно, а думки плуталися в голові. Він глибоко вдихнув і відчинив двері. Усередині було тихо, а в повітрі витав аромат ладану.

Архієпископ Лоран сидів за великим дубовим столом, підперши голову рукою. Його погляд був спокійним, але проникливим. Він підвів очі на хлопця й посміхнувся, вітаючи.

— Ти, напевно, Елей? — запитав Лоран теплим, але серйозним тоном.

— Так, це я, — відповів Елей, трохи кивнувши. Його голос звучав впевнено, хоча всередині він відчував тривогу.

Лоран уважно подивився на хлопця, ніби намагався побачити те, що ховалося за його словами.

— Ти не можеш змиритися з втратою своїх побратимів? — запитав Архієпископ, його голос став глибшим, співчутливим.

Елей опустив очі на підлогу, потім знову подивився на Лорана.

— Так, мені важко це прийняти, — зізнався він. — Я відчуваю, що був занадто слабким. Якби я був сильнішим, я міг би врятувати більше життів.

Лоран мовчки кивнув, ніби розумів усе, що сказав хлопець. Його обличчя набуло серйозного виразу.

— Всі ми у юному віці проходили через це, — почав Архієпископ, обережно підбираючи слова. — Ми втрачали друзів, рідних. І боролися зі своїми сумнівами. Але це той етап, який формує нас як воїнів. Ця боротьба всередині себе робить нас сильнішими. Якщо ти не пройдеш цей етап, то це буде кінець твоїм битвам, Елею.

Слова Лорана звучали твердо, але без осуду. Вони ніби проникали прямо в серце, змушуючи задуматися. Елей ковтнув, відчуваючи змішані емоції. Він кивнув.