Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Хворий ще не міг балакати, та з очевидною тривогою простягнув руку до дверей. Дантес насторожився і почув кроки тюремника. Була вже сьома година, а Дантесові було не до того, щоб стежити за часом.

Едмон кинувся в підземний лаз, отвір затулив каменем і опинився у своїй камері.

За кілька хвиль двері відчинилися, і наглядач, як завше, побачив бранця, що сидів на ліжку.

Щойно встиг він вийти, ледве затихли його кроки, як стривожений Дантес, забувши про обід, поквапився назад і, піднявши камінь, повернувся до абатової камери.

Той уже отямився, та лежав непорушно, бо геть знесилився.

— Я вже гадав, що більше не побачу вас, — сказав він Едмонові.

— Чому? — запитав той. — Хіба ви боялися померти?

— Ні, але все готово для втечі, і я думав, що ви втечете.

Від обурення Дантес аж почервонів.

— Без вас! — вигукнув він. — Невже ви і справді подумали, що я здатний до такого?

— Тепер бачу, що помилявся, — відказав недужий. — Ох, який я кволий, розбитий, знищений!

— Не піддавайтеся відчаю, сили відновляться, — сказав Дантес, сідаючи біля абатового ліжка і беручи його за руки.

Панотець похитав головою.

— Востаннє, — сказав він, — напад тривав півгодини, а потім мені закортіло їсти, і я звівся на ноги без сторонньої допомоги, а сьогодні не можу поворухнути ні ногою, ні рукою; голова тяжка, що свідчить про крововилив у мозок. Як буде третій напад, мене вразить параліч або ж я помру.

— Ні, ні, заспокойтеся, ви не помрете; третій напад, якщо і буде, застане вас на волі. Там ми вас вилікуємо, як цього разу, а навіть ліпше, адже у нас буде все необхідне.

— Друже мій, — відказав абат, — не обманюйте себе, цей напад засудив мене на вічне ув’язнення: для втечі треба вміти ходити...

— То й що? Ми зачекаємо тиждень, місяць, два місяці, якщо потрібно; тим часом сили до вас повернуться; ми можемо самі обрати день і годину. Щойно ви відчуєте, що можете плавати, ми відразу ж утікаємо.

— Мені вже не плавати, — відказав Фаріа, — ця рука паралізована, і не на один день, а назавжди. Зведіть її, і ви побачите, яка вона тяжка.

Дантес підняв руку недужого, і вона впала, мов камінь. Він зітхнув.

— Упевнилися, Едмоне? — запитав Фаріа. — Повірте мені, я ж бо знаю, що кажу. Від першого нападу моєї недуги я не переставав думати про неї. Я чекав її, бо вона спадкова у мене — батько мій помер від третього нападу, дід теж. Лікар, що дав мені рецепт настою, а це не хто інший, як сам славетний Кабаніс, напророкував мені таку саму долю.

— Лікар помиляється, — вигукнув Дантес, — а параліч ваш не завадить нам: я завдам вас на плечі й попливу разом із вами.

— Дитино, — сказав абат, — ви моряк, ви досвідчений плавець, то ви мусите знати, що людина з таким тягарем недалеко запливе у морі. Облиште тішитися порожніми надіями, яким не вірить навіть ваше добре серце. Я залишуся тут, аж виб’є годину мого звільнення, смертну годину. А ви рятуйтеся, утікайте! Ви молодий, спритний і дужий; не дивіться на мене, я повертаю вам ваше слово честі.

— Гаразд, — сказав Дантес. — Тоді я залишаюся.

Він підвівся і врочисто простягнув руку над абатом.

— Кров’ю Христовою присягаюся, що не покину вас до самісінької вашої смерті.

Фаріа поглянув на юнака, такого шляхетного, великодушного і безпосереднього, і на обличчі його, одухотвореному найчистішою відданістю, прочитав щирість його любові і щиросердість його клятви.

— Добре, — сказав він, — я приймаю вашу жертву. Дякую.

І простягнув Едмонові руку.

— Може, ваша безкорисна відданість здобуде винагороду, — сказав він, — та оскільки я не можу, а ви не хочете піти звідси, то нам треба загорнути лаз під галереєю. Чатовий може звернути увагу на дудоніння й погукати наглядачів; тоді все відкриється, і нас розлучать. Ідіть і візьміться до цього діла, в якому, на жаль, я вже не можу вам допомогти. Використайте на це всеньку ніч, якщо треба, і повертайтеся завтра вранці після обходу. Мені треба сказати вам одну дуже важливу річ.

Дантес потиснув долоню абата, який заспокоїв його усмішкою, і слухняно та шанобливо покинув свого давнього друга.

XVIII. Скарби панотця Фаріа

Увійшовши вранці до камери свого товариша по ув’язненню, Дантес побачив, що абат сидить на ліжку. Обличчя його було спокійне; сонячний промінь, що просягав крізь вузьке вікно, падав на клапоть паперу, що його він тримав у лівій руці, бо правою, як пам’ятає читач, він не міг і поворухнути; папір той довго зберігався у вигляді туго згорнутої рурки і, певне, тому погано розкручувався.

Священик мовчки показав Дантесові на папір.

— Що це таке? — запитав Дантес.

— Придивіться добре, — усміхнувшись, відказав абат.

— Та я добре дивлюся, — сказав Дантес, — і бачу тільки обгорілу цидулку, де якимось чудернацьким чорнилом накреслені готичні літери.

— Ця цидулка, друже мій, — сказав Фаріа, — тепер я можу все вам відкрити, бо випробував вас, — цей папірець — мій скарб, половина якого від цієї хвилі належить вам.

Холодний піт виступив на Дантесовому чолі. Досі він не старався розмовляти з абатом про той скарб, що через нього нещасного дідугана прозвали божевільцем; із природженого такту Едмон ніколи не торкався цього незручного питання, сам Фаріа теж мовчав; це мовчання Едмон брав за повернення глузду. І ось тепер слова, що вирвалися у старого священика після тяжкого нападу, здавалося, свідчили про новий напад душевної хвороби.

— Ваш скарб? — прошепотів Дантес.

Фаріа усміхнувся.

— Так, — відказав він, — у вас шляхетна душа, Едмоне, і з вашої блідості, із вашого трепету я розумію, що з вами коїться. Заспокойтеся, не божевільний я. Цей скарб існує, Дантесе, і якщо мені не дано було ним володіти, то ви ним володітимете. Ніхто не хотів ані слухати мене, ні вірити мені, бо всі вважали мене божевільцем, але ж ви знаєте, що я при цілковитому розумі; то вислухайте мене, а потім хоч вірте, хоч ні — як вам захочеться.

«Оце лихо! — подумав собі Дантес. — Він знову зсунувся з глузду; тільки цього бракувало!».

І докинув уголос:

— Друже мій, напад ослабив вас; чи не ліпше було б вам спочити? Завтра, як захочете, я вислухаю вашу розповідь, а сьогодні мені хочеться просто доглянути вас; до того ж, — додав він, усміхаючись, — не така це вже й нагальна справа, той скарб!

— Дуже нагальна, Едмоне! — відказав старий священик. — Хтозна, може, завтра чи післязавтра станеться третій напад. І тоді всьому буде край! Щоправда, я часто з гіркою втіхою думав про ці багатства, які могли б стати щастям для десяти родин; вони втрачені для тих, хто мене переслідував. Думка та була помстою, і я тішився нею в мороці в’язниці. Та тепер, коли я простив світові заради любові до вас, коли я бачу у вас молодість і будучину, я боюся запізнитися, боюся позбавити такого гідного власника, як ви, володіння цим закопаним багатством.

Едмон зітхнув і відвернувся.

— Ви й далі