Читати книгу - "Неонова, Юлія Богута"

Джена вдихала у груди дим, кида́ла за щоку таблетку,
Пішки ходила між хворих людей, схожих на статуетки.

Злісно дивилась як з пальців йшов смог, відходила мовчки далі.
Чомусь люди думали Джена стійка й легені її зі сталі.

А те що вбивають її — то пусте. Придумала все це, буває. 
І жодна потвора не кине палити, лиш фрази пусті кидає:

«Це важко», «Я в стресі», «Мені так погано», «Та це ж все мине, ти ж це знаєш»,
«Я ж поруч не був, не палив, не димив», «Для чого ти знов починаєш?».

А десь поміж ребер закінчився час, легені розбухли, завмерли. 
А з ними завмерла лояльність й любов, немов би та Джена — померли.

А люди лиш скажуть, що їм так шкода. Відійдуть, від горя запалять. 
Най їхні легені охопить біда і щось їх так само спалить.

Можливо тоді зрозуміють хоч щось, байдужі тупі статуетки. 
У Джени закінчився час та життя, а разом із ними таблетки.