Читати книгу - "Марія Антуанетта"

шляхетну дилетантку бездоганної граційності, а пані Берґен хай пошиє найзвабніші костюми! Треба знову хоч трошки розважитись, а не думати повсякчас про ненависть двору, злобу любих родичів, кляті політичні ускладнення. У своєму біло-золотому театрику Марія Антуанетта кожнісінький день клопочеться коло цієї комедії, не здогадуючись, що вже піднімається завіса над іншою комедією, в якій без її волі й відома їй судилося грати центральну роль.

Репетиції «Севільського цирульника» підходили до кінця. Марія Антуанетта й надалі була вкрай заклопотана й занепокоєна. Чи справді вона досить молода й гарненька, щоб грати Розину, чи запрошені до партеру розбещені й прискіпливі друзі часом не робитимуть їй закидів, буцім вона занадто невміла і скута, аматорка, а не акторка? Справді, такий-бо клопіт — дивний клопіт для королеви! Та чому це ще й досі нема пані Кампань, із якою вона має повторити роль? Нарешті, нарешті, вже прийшла, але що з нею трапилось! Яка ж вона схвильована! А та, трохи оговтавшись, затинаючись, каже, що вчора до неї прийшов геть збентежений двірський ювелір Боме й одразу попросив аудієнції в королеви. Цей саксонський єврей оповів якусь дурнувату й заплутану історію, ніби кілька місяців тому королева звеліла потай придбати в нього славетне й вельми коштовне діамантове кольє і тоді ж домовилася про купівлю на виплат. Але термін першої виплати вже давно минув, а не сплатили жодного дуката. На нього натискають кредитори, йому негайно потрібні гроші.

Як? Що? Які діаманти? Яке кольє? Які ще виплати? Спершу королева нічого не втямила. Звичайно, вона таки знає те прегарне, чимале й коштовне кольє, зроблене двома ювелірами — Боме й Бассанжем. Його не раз пропонували їй за мільйон шістсот тисяч ліврів, певне, вона б радо придбала цю розкішну оздобу, та міністри все ж не давали грошей, незмінно правлячи про дефіцит. Як ті шахраї можуть казати, ніби вона купила його, ще й на виплат і потаємці, та ще й гроші за це їм винна! Мабуть, тут якась дурна плутанина. Проте, пригадалося їй тепер, десь тиждень тому, здається, вже був якийсь чудернацький лист від цих ювелірів, де вони за щось дякували й писали про якусь дорогу прикрасу. Де ж той лист? Ах, справді, згорів. Листів вона ніколи не читала уважно, тож і це шанобливе і незрозуміле послання зразу знищила. Та, власне, чого хочуть від неї? Марія Антуанетта мерщій наказала секретареві написати цидулу до Боме. Проте призначила йому не завтрашній день, а 9 серпня, — господи, з тими дурнями нема чого квапитись, треба ж думати про репетиції «Севільського цирульника».

9 серпня з’явився блідий і переляканий ювелір Боме. Те, що він розповів, цілком незбагненне. Королеві спершу здалося, що він збожеволів. Якась графиня Валуа, близька подруга королеви, — «Що? Моя подруга? Я ніколи не допускала даму з таким іменем!» — обдивилась у нього оздобу й сказала, що королева хоче придбати її потай. І його світлість, пан кардинал Роган, — «Що, той гидкий чолов’яга, до котрого вона ніколи не озвалася й словом?» — за дорученням її величності прийняв її і переказав це зробити.

Хоч усе здавалося цілковитим безглуздям, однак десь ховалася правда, бо чоло бідолахи зарясніло потом, руки й ноги йому трусилися. Королева теж тремтіла від люті, обурена, що ниці шахраї так підло надужили її ім’я. Вона звеліла ювелірові негайно скласти докладне письмове пояснення. 12 серпня вона вже мала в руках фантастичний документ, який ще й досі можна відшукати в архівах. Марії Антуанетті здалося, що це марення. Вона читала й читала, з кожним рядком зростав її гнів і лють: такої брехні ще й світ не бачив! Вона нічого не сказала міністрам і ні з ким не порадилась, а всю цю крутню 14 серпня звірила тільки королю, вимагаючи захистити її честь.

Згодом Марія Антуанетта переконається: було б ліпше, якби вона ретельно обміркувала таке плутане й потаємне діло. Та серед чеснот цієї владної й нетерплячої натури аж ніяк не було холодного розмислу й пильної розважності, надто вже коли зачіпався найчутливіший нерв її єства — поривні нездоланні гордощі.

Не володіючи собою, королева і зразу, й потім у цім обвинуваченні читала й бачила лише єдине ім’я — кардинала Луї де Рогана, якого всім шалом свого нестримного серця вона не один уже рік люто ненавиділа й, не вагаючись, уважала здатним на будь-яке легкодумство і ницість. Цей світський шляхтич-священик ніколи не зробив їй ніякого зла, ба навіть навпаки: надміру люб’язно вітав її на порозі Страсбурзького собору, коли вона вступила до Франції. Він витягав її дітей із хрещальної купелі й шукав будь-якої нагоди стати їй приятелем. По суті, між їхніми натурами не було ніякої суперечності, властиво, навпаки, кардинал Роган був чоловічим віддзеркаленням Марії Антуанетти, такий же легкодумний, неглибокий і марнотратний, так само недбалий щодо своїх духовних обов’язків, як вона щодо королівських; він — гулящий священик, вона — гуляща володарка, він — єпископ рококо, вона ж — королева рококо. Своїми витонченими манерами, веселою нудьгою, безмірним марнотратством він би надзвичайно пасував Тріанонові, вони б і справді чудово порозумілися — еле­ґантний, вродливий, легковажний, розбещений, принадний кардинал і гарненька, кокетлива, грайлива й ласа до втіхи королева. Тільки випадок зробив їх ворогами. Та хіба не часто трапляється, що найближчі за вдачею люди стають найлютішими ворогами!

Клин між Марією Антуанеттою і Роганом увігнала, власне, Марія Терезія; ненависть королеви перебрана й успадкована від матері, навіяна нею. Перед тим як стати Страсбурзьким кардиналом, Луї де Роган був послом у Відні; там він спромігся стягнути на себе безмірний гнів імператриці. Вона сподівалася дипломата, натомість уздріла балакливого хвалька. Марія Терезія радо змирилася з його пересічним розумом, адже, якщо посол чужої держави простак, то це щастя для власної політики. Його любов до пишноти вона ще теж вибачала, хоч і вельми розгнівалася, коли цей ні­кчемний Христів слуга приїхав до Відня у двох каретах — кожна вартістю сорок тисяч дукатів, — ведучи за собою запряги коней, дворецьких і слуг, верхівців і навчителів, гофмей­стерів і мажордомів, цілий строкатий гай пір’їн на капелюхах почту повбираних у зелений шовк та позументи служників, — вичепурившись так, що перед ним одразу зблід імператорський двір. Але щодо двох пунктів стара імператриця була невблаганна: де йшлося про віру чи порядність, там вона вже не терпіла ніяких жартів. Побачивши цього Божого слугу, що, скинувши сутану й перебравшись у брунатний мисливський костюм, у товаристві чарівних дам за однісінький день знічев’я забив сто тридцять голів дичини, побожна жінка страшенно