Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Грім у театрі Рококо

На початку серпня 1785 року в королеви було напрочуд багато клопоту, але не тому, що значно погіршилась політична ситуація і нідерландське повстання вельми загрожувало міцності французько-австрійського альянсу, — тріанонський театрик рококо дорожчий Марії Антуанетті, ніж драматична сцена історії. А гарячковий неспокій спричиняла нова прем’єра. Їй уже не терпілося поставити в зам­ковім театрі «Севільського цирульника», комедію пана Бомарше, — і які ж виборні актори освятили простацькі ролі! Граф д’Артуа своєю власною високою персоною мав грати Фіґаро, Водрей — графа, а королева — метку Розину.

Комедію пана Бомарше? Таж це, мабуть, не той, котрого поліція знала як пана Карона і котрий десять років тому в нібито знайденому, а насправді у власноруч написаному ницому памфлеті «Avis important à la branche espagnole sur ses droits à la couronne de France»[81] розплескав світові про неспроможність Людовіка XVI й передав писанину розгніваній імператриці Марії Терезії? Не той, хто матері-імператриці назвав Людовіка XVI «fripon», ганчіркою, дур­нем і «mauvais sujet»?[82] Хто з наказу імператриці був ув’язнений у Відні як зухвалий і лютий прошак, а в тюрмі Сен-Лазар зазнав звичайної в ті часи кари різками? — Так, той самий! Де лиш ідеться про втіхи, Марія Антуанетта має жахливо коротку пам’ять, і Кауніц у Відні нітрохи не перебільшував, кажучи, що її дурощі «зростають і дедалі кращають» («croître et embellir»). Бо цей заповзятливий і водночас геніальний авантурник не тільки глумився з неї і гнівив її матір — з іменем цього комедіографа пов’язане й найганебніше приниження короля. Історія літератури, та й узагалі історія, сто п’ятдесят років пам’ятає про цю жалюгідну поразку короля, переможеного поетом, — тільки його власна дружина геть забула про неї за чотири роки. Маючи добрий нюх, цензура 1781 року зачула, що «Весілля Фіґаро», нова комедія цього поета, добряче тхне порохом і, спалахнувши у вогненнім повітрі скандальної театральної вистави, зможе висадити в повітря ввесь старий режим; міністерська рада однодушно заборонила виставу. Та Бомарше, завжди надзвичайно діяльний, коли йшлося про його славу чи гроші, знайшов сотні шляхів, щоб знову підсунути п’єсу; врешті він домігся, щоб для останнього й остаточного суду її прочитав сам король. Хоча сердега часом був тупуватий, та все ж не такий дурний, щоб недобачити бунту в цій чарівній комедії. «Цей чоловік глузує з усього, що слід шанувати в державі», — розгнівано заперечив він. «Отже, п’єсу справді не можна ставити?» — розчаровано спитала королева, бо для неї цікава прем’єра важливіша державного гаразду. «Ні, аж ніяк ні, — відповів Людовік XVI, — за це можеш бути певна».

Здавалося, що п’єса приречена: найхристиянніший король, необмежений володар Франції не бажає, щоб у його театрі ставили «Весілля Фіґаро», годі й сперечатися. Для короля з цією справою покінчено. Та для Бомарше аж ніяк. У нього й думки нема опускати вітрило, він занадто добре знає, що голова короля лише на монетах і державних паперах, насправді ж володарем керує королева, але й королевою — Поліньяк. Отож мерщій до цієї найвищої інстанції! Бомарше завзято читає п’єсу в усіх салонах — заборона зробила її модною; з незбагненним потягом до самознищення, притаманним звироднілим суспільствам будь-якої доби, все дворянство захоплено вітає комедію — насамперед тому, що там глузують із нього, а ще й через те, що її не схвалив король. Коханець Поліньяк Водрей навіть осмілився поставити заборонену королем комедію у своєму домашньому театрі — але й цього не досить: треба прилюдно показати королю, що він не має слушності, відкрито ставши на бік Бомарше. Саме тому, що король заборонив комедію, її слід поставити у власнім королевім домі. Потай, хоч знала, мабуть, і королева — для неї усмішка Поліньяк важить більше, ніж гідність її чоловіка, — акторам доручили повивчати ролі, вже роздали квитки, до театру вже з’їхались карети — та все ж в останню мить король таки згадав про замах на власну гідність. П’єсу він ставити заборонив, тепер ідеться про його авторитет. За годину до початку, написавши lettre de cachet[83], Людовік XVI заборонив виставу. Ліхтарі загасили, повози мусили подаватися додому.

Здавалося, зі справою знову покінчено. Але це лише потішило зухвалу королевину зграю, їм одразу ж закортіло довести, що в них сили більше, ніж в отого недолугого з короною. Наперед вислали графа д’Артуа і Марію Антуанетту, щоб вони натиснули на короля; безвольний чоловік, як завжди, впав навколішки, як тільки від нього чогось вимагала дружина. Лиш, аби хоч якось пом’якшити поразку, домігся змінити найбільш зачіпливі сцени — ті, що кожен насправді давно вже знав напам’ять. «Весілля Фіґаро» мали поставити в театрі Французької комедії 17 квітня 1784 року. Бомарше переміг Людовіка XVI. Оскільки король хотів заборонити виставу й висловив надію, що п’єса провалиться, шляхетна фронда вчинила справжню колотнечу. Наїхало стільки люду, що висадили двері, поламали залізне поруччя, — старе суспільство несамовито вітало п’єсу, яка давала йому морального потиличника, не здогадуючись, що це схвалення — перша прилюдна непокора, далекі спалахи революції.

Все ж у цій ситуації Марія Антуанетта мала б виявити хоч трохи порядності, такту й розуму і триматися чимдалі від комедії цього пана Бомарше. Не треба було їй славити того Бомарше, що зухвало зганьбив її честь чорнилом і зробив короля посміховиськом цілого Парижа, дочці Марії Терезії й дружині Людовіка XVI не слід було самій грати роль у п’єсі лицедія, котрого й чоловік, і мати в’язнили, мов волоцюгу. Але — summa lex, найвищий суд для світської королеви — завдяки своїй перемозі над королем Бомарше став надзвичайно модним у Парижі, — а королева дослухається до моди. До чого тут честь і порядність, таж грають лиш у театр. Та й потім, яка чарівна роль, яка ж метка дівчина! Як воно там у тексті? «Уявіть собі прегарну тендітну, лагідну, проворну, свіжу й духмяну, струнку і звинну панночку з легкою ходою, округлими ручками, свіжими, як роса, вустами! Що за руки! Які зубки! Які очі!» Хіба цю роль може грати хтось інший — у кого ж такі білі руки, лагідні форми, крім королеви Франції й Наварри? Тож під стіл всю розважність і обережність! Із театру Французької комедії хай прийде незрівнянний Дазинкур і навчить