Читати книгу - "Марія Антуанетта"

добродіїв з орденами Святого Людовіка й діамантовими застібками на черевиках і, дбайливо взявши двері на засув, із якогось запилюженого сховиська між старих фоліантів витягають найновіші писання проти королеви, нібито контрабандою переправлені з Амстердама чи Лондона, та насправді з на диво свіжим друком, ще навіть вологі й, мабуть, віддруковані в тім же домі, в Пале-Роялі, що належить герцогові Орлеанському, або ж у Люксембурзькому палаці. Не вагаючись, шляхетні покупці часто платять більше монет, ніж є сторінок у тих брошурах, часом їх не більше десяти чи двадцяти, зате вони щедро оздоблені соромітними гравюрами й приперчені злісними кпинами. Серед дворянства такий соковитий пасквіль уважається найліпшим дарунком для коханої дами — однієї з тих, кого Марія Антуанетта не вшанувала й не запросила до Тріанону, — такий ядучий дарунок тішить дужче, ніж коштовна обручка чи віяло. Складені незнаними віршувальниками, надруковані невідомими руками, поширені невловними людьми, ці безчесні писання проти королеви летять, мов кажани, від паркових брам Версалю в дамські будуари й провінційні зáмочки — та коли міністр поліції захоче за ними погнатися, він раптом відчує, що його спутує невидима потуга. Ці писання залітають усюди, королева знаходить їх на столі під серветкою, король — на своєму бюрку серед паперів; у своїй ложі в театрі королева бачить перед собою злостивого віршика, пришпиленого голкою до оксамиту, а коли вночі вона вихилиться з вікна, то почує глузливу баладу, що давно вже в кожного на вустах і розпочинається запитанням:

Chacun se demande tous bas

Le Roi peut-il? Ne peut-il pas?

La triste Reine en désespère...[77]

A після соромітних подробиць завершується погрозою:

Petite Reine de vingt ans

Qui traitez aussi mal les gens

Vous repasserez en Bavière[78].

Проти пізніших ці перші памфлети і «polissonneries»[79] були все-таки стримані, радше глузливі, ніж злостиві, вістря стромлялося не в отруту, а тільки в ядучий луг, стріли пускались, щоб роздратувати, а не поцілити на смерть. Аж коли королева завагітніла, такою несподіванкою зачепивши за живе всіх двірських зазіхальників на корону, тон значно погострішав. Саме тоді, коли цього вже й не було, всі зумисне почали на весь голос обзивати короля імпотентом, глумитися з королеви як із перелюбниці, а з тим уже наперед — звісно в чиїх інтересах — оголошувати байстрям кожного можливого народженця. Надто після народження дофіна, незаперечного законного спадкоємця, з тих захованих і прихованих шанців почали стріляти в королеву «вогнистими кулями». Її подруг Ламбаль і Поліньяк приставили до ганебного стовпа, назвавши їх вправними лесбіянками, Марію Антуанетту — збоченою і невситимою еротоманкою, короля — бідолашним роганем, дофіна — байстрюком; доказом буде оця примовка, що тоді в кожного жваво крутилась на язиці:

Louis, si tu veux voir

Bâtard, cocu, putain,

Regarde ton miroir,

La Reine et le Dauphin[80].

1785 року концерт обмов звучить уже зграйно, такт задано, слова вивчено. Революції, аби потягти до суду Марію Антуанетту, було досить лиш уголос прокричати те, що заримували й вигадали в салонах. Перші слова звинувачень навіяв, по суті, двір, і молот ненависті, що впав на королеву, запхали до рук катів тонкі й гарні, внизані перснями ручки аристократів.

Хто ж складав ці наклепницькі писання? Власне, це другорядне питання, бо віршомази, пишучи ті рядки, робили своє діло, ні про що не здогадуючись, не маючи жодних лихих намірів. Вони працювали за чужі гроші, заради чужої мети. Коли в добу Ренесансу шляхетне панство прагло спекатись немилих осіб, воно за торбу грошей купувало несхибний кинджал або ж підсувало отруту. Вісімнадцяте сторіччя, вже ставши філантропічним, вдається до витонченіших методів. Проти політичних супротивників наймають уже не лезо, а перо, політичного ворога нищать не фізично, а морально, вбивають сміхом. На щастя, саме 1780 року за невеликі гроші можна було найняти найкращі пера. Творець безсмертних комедій пан Бомарше, майбутній трибун Бріссо, геній свободи Мірабо, Шодерло де Лакло — всі ці славетні, не маючи визнання і становища, попри всю свою геніальність, продавалися за безцінь. А за цими видатними пасквілянтами товклися сотні брутальних і пересічних людців із брудними нігтями й порожніми шлунками, що­хвилини ладних написати все, що від них вимагатимуть, — медового чи отруйного листа, весільного віршика чи ганебного наклепу, гімну чи памфлета — короткого, довгого, м’якого, дошкульного, політичного, неполітичного, — саме такого, як завгодно ласкавому панові. Якщо мати хоч трохи зухвалості й уміння, то на цьому можна заробити вдвічі, а то й утричі більше. Спершу за пасквілі проти Помпадур чи Дюбаррі або теперішні проти Марії Антуанетти візьмуть гроші від невідомих замовників, потім потай звіщають двір, що в Амстердамі чи в Лондоні лежать готові до друку соромітні писання й, щоб перешкодити публікації, отримують гроші від двірського скарбничого чи міністра поліції. А по­трійно наживались утричі розумніші. Так чинив Бомарше, ламаючи обіцянки й присяги, і з нібито цілком знищеного видання все-таки лишав один чи два примірники, а потім, змінивши текст або й ні, знову погрожував опублікувати їх, — нівроку потішний жарт, у Відні Марія Терезія на два тижні ув’язнила його геніального винахідника, але згодом заляканий Версаль відшкодував це тисячею золотих ґульденів, та ще й сплатив сімдесят тисяч ліврів. Невдовзі про це знали вже всі писаки, памфлети проти Марії Антуанетти були на той час найкращим ґешефтом, згубна мода бадьоро поширилась далі. У виготовленні й розповсюдженні цих писань поєднались у добрій згоді змови й замовчування, практичність і пересічність, ненависть і ненажерливість. І їхніми спільними зусиллями невдовзі досягнуть бажаної мети: Марію Антуанетту як жінку і як королеву зробили геть ненависною у Франції.

Марія Антуанетта добре відчуває всю цю злостиву крутню в себе поза плечима, знає про глумливі писання й навіть здогадується, хто їх замовляє. Але її недбальство, її вроджена й затята габсбурзька гордість воліє сміло нехтувати небезпекою, ніж виявляти розумну обережність. Вона зневажливо стріпує закаляний одяг. «У нас тепер доба сатиричних віршів, — пише вона похапцем до матері, — їх складають про всіх придворних, кавалерів і дам; з французькою легкодумністю глузують навіть із короля. Та й до мене також ніякої ласки не мають». Оце, здається, й уся її злоба, ввесь гнів. Хіба їй зашкодить, коли кілька гнойо­вих мух сяде зверху на шати?! Вбрана, мов у панцер, у королівську гідність, вона гадає, що її не вразять паперові стріли. Та вона