Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Крізь відчинені двері я бачив ряди машин, яких усе більшало. На лобовому склі виблискувало сонце. З автівок виходили пасажири: чоловіки в темних костюмах, жінки в чорних сукнях і традиційних білих хіджабах.
Доки кімнатою відлунювалися слова з Корану, я згадував давню історію про те, як баба боровся з чорним ведмедем у Белуджистані. Баба все своє життя боровся з ведмедями. Втративши юну дружину. Самотужки виховуючи сина. Покинувши улюблену батьківщину, свою ватан. Зазнавши злиднів. Приниження. І врешті прийшов такий ведмідь, якого він не зміг перемогти. Але й програти зумів на власних умовах.
Після кожного циклу молитов групи скорботних людей вишиковувалися в чергу та співчували мені на шляху до виходу. Я покірно тиснув їм руки. Багатьох узагалі ледве знав. Усміхався ввічливо, дякував за побажання, вислуховував усе, що вони казали про бабу.
— ...допоміг мені збудувати дім у Таймані...
— ...благослови його...
— ...не було до кого звернутись, а він мені позичив...
— ...знайшов мені роботу... ледве мене знав...
— ...він мені як брат...
Слухаючи їх, я збагнув, що здебільшого саме баба визначив те, ким і чим я був; збагнув, який глибокий слід він залишав у життях інших людей. Скільки себе пам’ятаю, я був «сином баби». І от його не стало. Баба вже не зможе вказувати мені шлях, доведеться самотужки його шукати.
Ця думка мене нажахала.
А перед тим я стояв на маленькій мусульманській ділянці цвинтаря та дивився, як бабу опускають у яму. Мулла сперечався з якимось чоловіком — вони не могли дійти згоди, який аят з Корану доречніше процитувати над могилою. Суперечка стала б огидною, якби не втручання генерала Тагері. Мулла вибрав аят і продекламував його, кидаючи на свого супротивника гнівні погляди. Я дивився, як у яму вкидають першу жменю землі. Потім пішов. Побрів на інший бік цвинтаря. Сів у затінку червоного клена.
Аж ось останні плакальники висловили мені своє шанування, і мечеть спорожніла — залишився тільки мулла, який відмикав мікрофон і загортав Коран у зелене сукно. Ми з генералом вийшли на підвечірнє сонце. Спустилися сходами повз групки курців. Я чув уривки їхніх розмов — про футбольний матч наступними вихідними в Юніон-Сіті, про новий афганський ресторан у Санта-Кларі... Життя тривало далі, а баба залишився в минулому.
— Бачєм, як ти? — запитав генерал Тагері.
Я заскреготав зубами, щоб стримати сльози, які накопичилися за весь день.
— Піду знайду Сораю, — тільки й сказав.
— Гаразд.
Я подався до жіночої частини мечеті. Сорая стояла на сходинках з матір’ю та кількома пані, яких я невиразно пам’ятав ще з весілля. Я покликав її жестом. Вона сказала щось матері та підійшла до мене.
— Можемо прогулятися?
— Звісно.
Сорая взяла мене за руку. Ми пішли звивистою стежкою, всипаною гравієм, пообіч якої ріс невисокий живопліт. Сіли на лавку та спостерігали, як літня пара, опустившись навколішки біля могили за кілька рядів від нас, поклала до надгробка букет стокроток.
— Сорає?
— Що?
— Я за ним сумуватиму.
Вона поклала руку мені на коліно. На її безіменному пальці зблиснула придбана бабою чіла. Позаду нас роз’їжджалися по Мішн-бульвару гості, що оплакували бабу. Невдовзі ми теж поїдемо, і батько вперше залишиться зовсім сам.
Сорая пригорнула мене до себе, і я нарешті заплакав.
Оскільки ми з Сораєю оминули етап заручин, то багато чого про Тагері я дізнався вже після одруження. Приміром, те, що раз на місяць генерал потерпає від страшної мігрені, яка триває майже тиждень. Коли починався напад болю, генерал ішов у свою кімнату, роздягався, вимикав світло, замикав двері та виходив лише тоді, коли біль вщухав. Ніхто не мав права до нього потикатися, ніхто не смів стукати в двері. Урешті-решт він раптом з’являвся, знову в своєму сірому костюмі, пахнув сном і простирадлами, а очі мав припухлі й запалені. Від Сораї я довідався, що генерал і ханум Тагері спали в різних кімнатах, скільки вона себе пам’ятає. Дізнався, що генерал іноді буває дріб’язковим, наприклад, коли тільки куштує курну, яку подала йому дружина, зітхає та відсовує подалі. «Може, тобі приготувати щось інше?» — запитує ханум Тагері, проте він не зважає на неї, дується і їсть хліб із цибулею. За таких ситуацій Сорая завжди злиться, а її мама плаче. Сорая також розповіла мені, що генерал приймав антидепресанти. Я дізнався, що він утримував родину за рахунок державних дотацій і не працював у США на жодній роботі, бо волів радше обмінювати на готівку видані урядом чеки, аніж принижуватися на посаді, не гідній чоловіка його становища. А блошиний ринок розглядав як таке собі хобі, можливість поспілкуватися з приятелями-афганцями. Генерал вважав, що рано чи пізно Афганістан звільнять, монархію відновлять і його знову покличуть на службу. Тому щодня вдягав свій сірий костюм, заводив кишеньковий годинник і чекав.
Я дізнався, що ханум Тагері — яку я тепер називав халою Джамілею — колись славилася в Кабулі чарівним голосом. Вона ніколи не співала професійно, проте талант у неї безперечно був — виявляється, ханум Тагері виконувала народні пісні, газелі та навіть раґи[58], що традиційно належали до чоловічої царини. Та хоч генерал і був палким поціновувачем музики — мав, до речі, чималу колекцію касет з класичними газелями в афганському й індійському виконанні, — однак вважав, що людям знаним співати не годиться. Тому, беручи шлюб із Джамілею, висунув умову, щоб вона ніколи не співала прилюдно. Сорая розповіла, що її мати хотіла заспівати на нашому весіллі, та генерал глянув на неї так, як він уміє, і про це більше не йшлося. Раз на тиждень хала Джаміля грала в лото, а щовечора дивилася Джонні Карсона[59]. Її дні минали в саду — вона доглядала троянди, герані, батат і орхідеї.
Коли ми з Сораєю одружилися, квіти та Джонні Карсон мусили поступилися місцем. Новою радістю в житті хали Джамілі став я. На противагу стриманим і дипломатичним манерам генерала — він не виправляв мене, коли я називав його генералом-сагібом, — хала Джаміля не цуралася обожнювання. Зокрема, я вислуховував увесь її довжелезний перелік нарікань на здоров’я, до якого генерал уже давно оглухнув. Сорая розповіла, що після паралічу кожен трепет у грудях мати вважала серцевим нападом, усякий біль у суглобах — початком ревматоїдного артриту, а будь-яке посмикування ока — ще одним паралічем. Пригадую,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець повітряних зміїв», після закриття браузера.