Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

Це був неймовірний вечір, як і всі, що я провів разом з Карою. Мені завжди здавалося, що це все щастя в інших людей якесь не справжнє, проте тепер я розумію, що це все реально. Неймовірне почуття, яке окриляє. Я міг звернути гори, аби лише моя дружина була щасливою.

Тоді я ніби інтуїтивно відчув, що за нами хтось стежить. І я вже був готовий боротися до останнього, аби лише Кара була цілою. І я не помилився, двоє чоловіків прийшли сюди для того, аби забрати мою дружину. Я ж дав їй пістолет і попросив тікати. Та хто ж знав, що в одного з них виявиться ніж, яким він і поранив мене. Якби не Кара, що вистрілила в руку, то моє життя тут би й обірвалося. Останнє, що я побачив перед тим, як втратити свідомість, — це її обличчя.

Наступний час я був в абсолютній темряві, відчайдушно борючись за власне життя. Я десь відчував, що зараз лікарі рятують мене, проте нічим майже не міг їм допомогти. Впевнений, що родина Ріддель та ФБР зроблять все, що в їх силах. Але я дуже хотів повернутися до своїх близьких. Мені просто необхідно зробити це.

Я відчував, що поступово моє тіло стає все далі від мене, і я втрачаю зв'язок з ним. Та тут мене тримала лише одна людина. Думки та спогади про неї не давали мені втратити себе. Я кохав Кару сильніше за все на світі. І я був готовий померти за неї. Та той, хто відкрив полювання, ще досі на свободі. А це значить, що я просто зобов'язаний повернутися.

Мені здавалося, що пройшло лише кілька митей, коли я нарешті відкрив очі. Я був в лікарні, в білій палаті. Зі всього мого тіла йшли якісь трубочки, а ще нестерпно болів бік та рука. Та мій погляд зараз був прикутий до Кари, що сиділа в кріслі та спала. Цікаво, скільки ж я тут знаходжуся. Поступово до мене почали повертатися спогади про те, що сталося того вечора. Їх спіймали, а значить в нас ще є шанс, що ми дізнаємося всю правду. А тепер я маю якось так тихенько сісти, аби не розбудити Кару. Та все ж мене не вийшло це, адже дівчина відкрила очі. Широка посмішка осяяла її обличчя, і вона разом з тим допомогла мені. Підсунувши ближче своє крісло, вона взяла мене за руку. Таке відчуття, ніби дівчина не могла надивитися на мене. Ще б, уявляю як вона хвилювалася. Навіть думати не хочу, щоб я відчув на її місці.

- Ти як? - хрипло запитав я.

- Я прекрасно, а ти отямився. - вона витерла сльози. - Я так хвилювалася, що ти не повернешся до мене. Всі ці дні навіть не хотіла відходити від тебе, бо мала бути поряд, коли це станеться.

- Ти так сильно вірила. - я посміхнувся. - Скільки я вже тут?

- Чотири дні. - пояснила Кара. - Три дні тому тебе прооперували, проте ти не приходив до тями. Але прогнози були дуже хорошими. Та все ж я хвилювалася. Але тепер вже все добре.

- А ті нападники? - спитав я.

- Їх допитують. Вони ж нічого не говорять, відмовляючись видавати замовників. Та все ж ми не втрачаємо надії. - вона сильніше стиснула мою руку. - Та можеш не хвилюватися, за це активно взявся твій батько. Адже це не просто напад на агента ФБР, це напад на його сина. Ти б бачив, як він тут хвилювався. Вони з моїм дідом підключили всі свої ресурси, аби доставити найкращих лікарів та розібратися з тих, хто це зробив. - я хотів в неї спитати, та вона перебила. - Маркус не знає, що твій батько працює на ФБР. На його думку, він лише на державній якійсь службі. - Кара посміхнулася. - А ще в тебе досить мила мама. І вона тут днями сиділа, боячись, що ти не отямишся. І все казала, що ви обов'язково виправите ваші стосунки.Тому, думаю, тебе очікують зміни.

Скільки ж може всього статися за час, поки я був в комі. Та найбільше мене здивувала саме поведінка батьків. Ні, я знав, що Кара буде тут, як і її дід. Проте мама з татом же нормально завжди ставилися до моїх поранень. Та, наскільки я пам'ятаю, це перше таке серйозне, що довело аж до лікарні. Думаю, на мить всі подумали про те, що зможуть мене втратити. Приємно усвідомлювати, що я маю настільки близьких людей.

Посидівши ще трохи, Кара вийшла, адже батько тут і хоче мене терміново побачити. Мама ж зараз вдома, адже її просто примусили трохи відпочити. Та, думаю, вже ввечері вона буде тут. Батько ж увійшов до палати, як завжди суворий. На мить мені захотілося, аби дівчина повернулася та підтримала мене. Та це була лише наша розмова. Мені навіть здавалося, що він постарішав ще більше, ніж до того.

- Я радий, що ти цілий. - сухо сказав він.

- Дякую. - так само відповів я.

Та я бачив, що він по-справжньому хвилюється за мене. Це було видно по його очах. Він вже втратив одну дитину, тому боїться повторення цього. Зараз він переставав бути тим генералом, залишивши місце для чоловіка, що мало не втратив свого сина. Він же підійшов та присів в крісло.

- Я хочу, аби ти передав це завдання комусь іншому. - одразу ж сказав генерал.

- Ні. - поспішно відповів я, проте поки що не хочу йому розповідати, що для мене це вже завжди дещо більше. - Ти ж знаєш, я ніколи не відмовляюся від завдань.

- Проте тепер це стало занадто небезпечним. Ми мало не втратили тебе. - на якийсь момент він втратив контроль над голосом. - Я не хочу, аби все повторилося, тому ти повинен повернутися.

- Я не зроблю цього. - ще раз повторив я. - Ти не втратиш мене, тату.

Я сміливо зустрів його погляд, намагаючись донести йому свою позицію. Я справді не міг відмовитися від Кари, адже тепер для мене це дещо більше...