Читати книгу - "Інтернат"

лікарів і згадує, скільки всього смачного на неї чекає, коли вона звідси вийде. Якщо вийде. Паша раптом ловить себе на думці, що вони всі тут говорять так, ніби до цього не розмовляли по кілька місяців: швидко й нерозбірливо, намагаються висповідатись, нічого не хочуть забирати із собою. Говорять стільки всього зайвого, неважливого, на підвищених тонах, повчають, звинувачують, виправдовуються. Кинуті, зневажені, забуті. Ображені. Ага, думає Паша, аякже, ображені. Кинуті. Нікого, думає він. Нікого не шкода. Нікого.

— Шкода? — питає Паша. — Тобі їх тут усіх шкода, так? Ти з усіма готова спати.

— Ну а що? — не розуміє вона.

— Та нічого, — відповідає Паша. — Нікого не шкода. Нікого. А ти спи, з ким хочеш.

Аня напружується, помітивши, як у нього змінився голос, підтягує до горла скатертину, вичікує, потім говорить:

— Слухай, — каже, — вчитель, а ти знаєш, що всі професії почесні?

— Угу, — гмикає Паша, — і суспільно корисні.

— Ну а що, з того, що ти робиш, є якась користь?

— Є, — відповідає Паша, — знати мову — це корисно.

— Да ти сам цією мовою не розмовляєш, — шипить вона, і Паша теж зауважує, що голос у неї змінився, став по-зміїному загрозливим. Він не встигає здивуватись, а вона продовжує: — Я хоча б голову нікому не морочу — роблю, що роблю.

— Не злись, — пропонує Паша.

— Чьо це — не злись? — злиться вона. — Приходить якийсь хуй, говорить, чим мені займатись. Не шкода йому. А мені ось шкода. І дітей шкода, яких ти вчиш.

— З дітьми все нормально, — Паша починає нервувати.

— Та ясно, — відмахується Аня. — Їх тобі теж не шкода?

Паша мовчить. Вона дивиться на нього, чекає, що він скаже, але він не каже нічого, тож і вона вважає за краще перевести розмову на щось інше.

— Ти й дітей, підозрюю, не любиш, — говорить.

— Чого це? — ображається Паша.

— По очах бачу, — каже Аня. — І своїх дітей у тебе теж немає.

— Ну, я взагалі тут із малим, — далі ображається Паша.

— З яким малим? — не розуміє вона.

— З племінником, — говорить Паша. — Забрав його з інтернату. — Говорить вагомо, як зазвичай говорять про щось серйозне, важливе. Говорить і чекає на реакцію.

— З інтернату? — пожвавлюється Аня. — Біля окружної?

— Ну.

— Це ж мій інтернат, — говорить вона. — Ти там коли був?

— Увечері сьогодні, — говорить Паша неохоче.

— Як там?

— Нормально, — говорить Паша.

Відводить очі. Але вона не помічає.

— Ніна працює?

— Знаєш її? — дивується Паша.

— Із семи років, — ствердно киває головою Аня. — Ми з одного інтернату. Тільки вона в педагогічний поступила, а я в турфірму.

Тішиться, навіть скатертину відкидає. Шукає натомість пуховик, накидає на плечі. І говорить зовсім інакше, без лінивого роздратування, просто, довірливо.

— Її, — розповідає, — у класі не любили. І я теж її не любила, — зізнається Аня з усмішкою. — І вихователі не любили. Ну, вони нікого не любили, — уточнює вона. — А її особливо. Вона завжди була проти всіх. Паршива звичка.

— Точно, — погоджується Паша.

— Ось ти не такий, правда? — говорить вона з тією-таки усмішкою, і Паша радо киває головою у відповідь.

— Ти з усіма погоджуєшся, правда? — вона далі усміхається, хоча Паша вже не певен, що йому це подобається. — А всім насправді все одно, погоджуєшся ти з ними чи ні. Ага? Ну і ось, — втрачає вона інтерес до Паші, — одного разу комусь із наших батьки подарували спортивне взуття. Кросівки. Дешеві, китайські, але нові. Ти уявляєш, що таке нові кросівки? — Паша хоче відповісти, але вона перебиває: — Да нічого ти не знаєш. Ну і зранку прокидаємось, і хтось ці йобані кросівки зеленкою залив. Серйозно. Ну й почали говорити, що це вона. Пішли до директорки, сказали їй. Директорка повірила. Да всі повірили, що там, — Аня автоматично шарить кишенями, шукаючи сигарети, хвилюється, нервує, потім згадує, що сигарет немає. — Ну і я за неї заступилась. Проблем було.

— А звідки знаєш, шо це не вона? — скептично питає Паша.

— А я з нею в одній кімнаті жила, — відповідає Аня. — І точно знаю, що вона тієї ночі нікуди не виходила. Але мені ніхто не повірив. Знаєш, які вони в інтернаті? Всіх загризти готові. Тим більше — за кросівки.

— Ну заступилась — і шо?

— Ну шо? — не розуміє вона. — Заступилась і заступилась. Потім пошкодувала, звісно.

— Шо так?

— Так мені теж дісталося. Це ж інтернат. Так що далі мене теж не любили. Неприємне відчуття. Розумієш?

— Розумію, — говорить Паша.

— Думаю, ти розумієш, — погоджується з ним Аня. — У тебе з рукою що?

— Проблеми, — пояснює Паша.

— Я бачу, — говорить Аня. — Тебе ж, мабуть, теж усе життя за цю руку діставали?

— Та нє, ну чого, — заперечує Паша.

— Та ладно, — не вірить вона, — діставали. Діти жорстокі. Як щенята. І довірливі, як щенята. Потім виростають, стають дорослими, впевненими в собі. А жорстокість нікуди не зникає. І довірливість теж. А ти кажеш: не шкода.

Паша мовчить, дивиться на свою руку, ніби пропускає крізь пальці скупе світло ліхтарика. І вона теж дивиться на його пальці, як заворожена, мовби ніколи такого не бачила. І справді, не бачила. Де таке побачиш?

— Слухай, — каже йому, — раз уже прийшов. Іди сюди. Хочеш?

Паша завмирає й відразу ж хоче сказати, що хоче. Звісно, що хоче. Саме її, з її рожевим волоссям. Хоче її тепла, хоче її голосу. Відчуває, як замерз за ці два дні, як його зсередини вистудило. Звісно, хоче. Потім згадує малого. Шо, як він прокинувся? — думає. Скільки я вже тут сиджу?

— Хочу, — зізнається Паша. — Але я два дні не мився. Навряд чи тобі сподобається.

— Я теж, якщо чесно, — зізнається вона.

— Я піду, — Паша важко підводиться, ховаючись у тінь. — Мені б малому щось поїсти знайти, — просить він.

— Ну, шукай, — вона втрачає до нього рештки інтересу, накривається пуховиком, скатертиною, вимикає ліхтарик, відвертається до стіни.

Паша в темряві підходить до полиць, навпомацки відчиняє шафку, починає уважно вивчати, що там, усередині, так, наче не вірить очам і потребує власноруч усього цього торкнутись, відчути на дотик. Бляшані банки, пластикові коробки, наповнений крупами посуд. Пакети з цукром і макаронами. І несподівано — шоколад! Саме так, шоколад. Паша безпомилково впізнає пласку плитку, що лежить під якоюсь консервацією. Обережно її дістає, запихає до кишені, виходить.

+

Малий спить по-дитячому глибоко: ввіткнувся головою в рукав, зіщулився, мов щеня, гріється власним теплом. Очевидно, бачить сни. Може, навіть щось приємне, чому ні. Паша стоїть над ним, не зважується розбудити. За спиною в нього уві сні заговорює тітка на клунках. Ніби