Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Сам ельф також усівся, вийняв свою флейту, заграв, зовсім не переймаючись човном. Цірі неспокійно озирнулася, але човен ідеально плив серединою річки, навіть на дюйм не звертаючи в бік сходів, колон та стовпів, що спускалися до води. То був дивний човен, Цірі ніколи такого не бачила, навіть на Скелліге, де надивилася на все, що могло плавати у воді. Човен мав дуже високий, стрункий, вирізаний у формі ключа ніс і був дуже довгим, дуже вузьким і дуже хистким. І справді, лише ельф міг би сидіти на чомусь такому й дудіти у флейту замість того, аби тримати стерно чи весла.

Аваллак’х перестав награвати.

— То що лежить у тебе на серці?

Вислухав, розглядаючи її з дивною усмішкою.

— Ти розчарована, — ствердив, не запитав. — Розчарована, засмучена, а до того ж іще й обурена.

— Аж ніяк! Аніскільки!

— І не повинна б. — Ельф споважнів. — Оберон поставився до тебе з респектом, як родовитий Ен Елле. Не забувай: ми, Народ Вільх, нікуди не поспішаємо. Ми маємо час.

— Він сказав мені дещо зовсім інше.

— Я знаю, що він тобі сказав.

— І в чому там справа — ти теж знаєш?

— Авжеж.

Вона вже багато чого навчилася. Навіть зітханням, навіть тремтінням повіки вона не виказала нетерплячку та злість, коли він знову приклав до губ флейту й почав грати. Мелодійно, тужливо. Довго.

Човен плив, Цірі рахувала мости, що пропливали над їхніми головами.

— Ми маємо, — відізвався він одразу за четвертим мостом, — серйозні підстави для припущення, що твоєму світові загрожує знищення. Кліматичний катаклізм великого масштабу. Як ерудитка, ти напевне стикалася з Aen Ithlinne Speath, «Ворожбою Ітліни». У ворожбі тій є згадка про Білий Холод. Як на нас, там ідеться про потужне обледеніння. А оскільки так уже складається, що дев’яносто відсотків суходолу твого світу — це північна півкуля, обледеніння може загрожувати існуванню більшості живих істот. Вони просто загинуть від холоду. Ті, що виживуть, зануряться у варварство й винищать одне одного в безжальних битвах за їжу, стануть здобиччю ошалілих від голоду хижаків. Згадай текст пророцтва: Час Погорди, Час Сокири, Час Вовчої Заметілі.

Цірі не переривала, боячись, аби він не почав грати.

— Дитина, яка так нам потрібна, — продовжив Аваллак’х, граючись флейтою, — нащадок і носій гену Лари Доррен, гену, який ми спеціально культивували, може врятувати мешканців того світу. Ми маємо всі підстави вважати, що нащадок Лари — і твій, зрозуміло, — матиме здібності, у тисячі разів сильніші за ті, які маємо ми, відаючі. І які ти маєш у зародку. Ти ж знаєш, про що йдеться, правильно?

Цірі вже встигла навчитися, що в Старшій Мові подібні риторичні фігури хоча, здавалося б, і запитальні, не тільки не вимагали, але й прямо забороняли на такі запитання відповідати.

— Говорячи коротко, — продовжив Аваллак’х, — ідеться про можливість переміщення між світами не тільки себе, своєї власної — не дуже, як не крути, важливої — особи. Ідеться про відкриття в Ард Гает великих, постійних Воріт, через які пройшли б усі. До Кон’юнкції нам те вдавалося, хочемо досягнути того й зараз. Евакуюємо зі світу, що гине, Ен Сейдхе, які там живуть. Наших братів, яким ми маємо допомогти. Не зуміли б ми жити з думкою, що не зробили чогось для їх порятунку. Можеш мені повірити: ми нічого не забудемо. І врятуємо, евакуюємо з того світу всіх, хто перебуває під загрозою. Усіх, Сіреаель. Навіть людей.

— Справді? — не витримала вона. — Навіть д’ойне?

— Так. Тепер сама бачиш, наскільки ти важлива, скільки від тебе залежить. Наскільки важливим є те, аби була ти терплячою. Наскільки важливим є те, щоби сьогодні ввечері ти пішла до Оберона й залишилася на цілу ніч. Повір мені, його поведінка не була демонстрацією відрази. Він знає, що для тебе це непроста справа, знає, що нав’язливістю міг би уразити тебе й образити. Він дуже багато знає, Ластівко. Не сумніваюся, що ти це помітила.

— Помітила, — пирхнула вона. — Помітила я також те, що течія зносить нас уже далеченько від Тір-на-Ліа. Час братися за весла. Яких я, до речі, тут не бачу.

— Бо їх тут немає, — Аваллак’х здійняв руку, крутнув долонею, клацнув пальцями. Човен затримався. Мить стояв на місці, а потім почав плисти проти течії.

Ельф усівся зручніше, приклав до губ флейту й цілком віддався музиці.

* * *

Увечері Король Вільх почтив її вечерею. Коли Цірі увійшла, шелестячи шовком, він жестом запросив її до столу. Слуг не було. Прислугував їй сам.

Вечеря складалася з кільканадцяти родів овочів. Були тут також і гриби: варені, запечені й тушковані в соусі. Таких грибів Цірі їсти не доводилося ніколи. Деякі були білі й тоненькі, наче листя, на смак делікатні й лагідні, інші — коричневі й чорні, м’ясисті й ароматні.

Оберон не жалів для неї й рожевого вина. Удавано легке, воно било в голову, розслабляло, розв’язувало язика. Вона й озирнутися не встигла, як уже розповідала йому про справи, про які й думати не думала, що розповість.

Він слухав. Терпляче. А вона раптом згадала, навіщо тут, і спохмурніла, замовкла.

— Як я зрозумів, — він підклав їй нових грибів, зеленкуватих і за запахом схожих на шалот, — ти вважаєш, що з тим Ґеральтом тебе пов’язує призначення?

— Саме так, — вона підняла келих, позначений уже численними слідами її помади. — Призначення. Він — чи то Ґеральт — призначений мені, а я — йому. Наші долі пов’язані. Тож краще було б, якби я звідси пішла. Розумієш?

— Признаюся, що не дуже.

— Призначення! — Вона відпила ковточок. — Сила, якій краще не ставати на дорозі. Тому я думаю… Ні, ні, дякую, не клади мені більше, прошу, я наїлася так, що ось-ось лусну.

— Ти говорила про те, що думаєш.

— Думаю, що помилкою було притягнути мене сюди. І змушувати до… Ну, розумієш, що я маю на увазі. Я мушу звідси піти, поспішити до них із допомогою… Бо моє призначення…

— Призначення, — перебив він, піднімаючи келих. — Предистигнація. Щось, чого неможливо уникнути. Механізм, який призводить до того, що практично безкінечна кількість неможливих для передбачення подій мусить закінчитися таким, а не іншим чином. Чи не так?

— Напевне!

— Незалежно від обставин та умов результат мусить бути той самий. Що призначене, те станеться. Чи не так?

— Так!

— Тоді куди й навіщо ти хочеш іти? Пий вино, утішайся хвилиною, радій життю. Що має настати, те настане, якщо воно неминуче.

— Та таке. Не вірю, що все