Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

стріла. На Десні я спинився, щоб коня напоїти. Кінь стомився у спеку, я пустив його попасом, а сам сів на березі й задивився на ріку. Коли це озираюся – біжить хтось до мене. Став я приглядатися, а це – Докія! Кинувся я навперейми, а вона бліда, з розпущеною косою, страшна, не чуючи мого доброго слова, крикнула не своїм голосом: «Прощай, милий! Просватала мене моя матінка за твого батька окаянного! Та не так станеться, як він думає! Прощай! Не забувай мене і бувай здоровий, а потрапиш у біду, то я тебе вирятую!» І з тими словами бух у воду – і зникла. Я скочив за нею, але бистрина з такою силою потягла бідолашну, що я не зміг її врятувати. Рибалки мене самого виловили напівмертвого та й одвезли до батька.

А він не став мене жаліти чи спочувати мому горю, а прокляв мене й вигнав з хати. Ще й усім розголосив, начебто я сам і втопив Докію…

Хома заплакав. Та й у товаришів його навернулися сльози.

– Що ж мені робити було, люди добрі, – зітхнув він, – з тою бідою своєю, з батьківським прокляттям?… Хотів, було, руки на себе накласти, та подумалось: а що, як і Бог прокляне мене, що тоді станеться? Помолився я Йому гарячою молитвою, поплакав, скільки сил було, та й подався в січі кривавії зі шведами. В бою згинути не гріх, думав я, але кулі тільки дзижчали круг мене. Був я під Пропойськом, і під Батурином, коли Меншиков спустошив його і вирізав до ноги, але смерті ніде не знайшов… Чекаю тепер битви, як манни небесної, а Докія чекає мене на тім світі.

Він замовк, тяжка сльоза скапнула на землю, а срібний промінь місяця перетворив цю сльозу алмазну й таку чисту, яких рідко коли пролито було з часів гріхопадіння. Раптом щось зашелестіло в ліску і з’явилися вороги. Наші зготовилися до діла. Хома витязем літав на коні перед молодцями, підбадьорюючи їх та ведучи до ворожого стану. І почалася січа нещадна. Та куди було нашим розбити таких сильних суперників? Зопалу не роздивилися, скільки того ворога, а його сотні за сотнями із хащів вискакують. Крик, вереск, дзенькіт шабель, стрілянина розривають повітря і вже повно трупів розметано по полю. Шведи, очевидячки, тріумфують, але й наші не ослабли духом і не ганьблять іще родової слави українців. Раптом, наче відтручені чародійною рукою, вони відступають: Хома думає вже, що він з товаришами збожеволів, та й дивиться вперед… А там якась жінка в білому як сніг покривалі бистріш блискавиці біжить круг ворожого стану. От вона перетворилася в якогось невиданого звіра і знову оббігла ворога, а то знов стала жінкою і ще раз зробила те саме. Ніхто не міг її добре роздивитися. Остовпівши од жаху, наші гляділи на диво і не вірили очам своїм. Дивна жінка підбігла до Хоми, зазирнула йому в обличчя ясним поглядом і сказала йому знайомим голосом:

– Я тебе вирятую! – та й щезла.

Миттю серед ворогів піднявся галас, крик, шум. Вони всі очамріли: кинулися одне на одного, ріжуться, стріляються, риють круг себе ями, кидають туди зброю – гармати, рушниці, шаблі, запорпують золото й инші дорогоцінності, насипають над ними велетенську могилу і, проказавши закляття, щоб ніхто не міг скористатися тим багатством, піддаються козакам, що налетіли на них вихором.

Хому і в цій січі пощадили мечі та кулі, а далі і з-під Полтави, хоч і вкритий ранами, але живим повернувся на батьківщину, де суворий батько, покаявшись, пробачив і прийняв відважного сина.

Минуло століття, іде друге. Війна зі шведами одійшла в історію, але простий народ біля Новгорода-Сіверського не тільки вночі, але і вдень не сміє наблизитись до могили, що зветься Золотою Горою. Діди з роду в рід переказують про неї цю оповідь, а в околах села Вороб’ївки досі живуть чутки, що кожної півночі підводяться з могил своїх загиблі шведи і жорстоко січуться одне з одним, а біля самої гори чутно пронизливі крики й стогони вмираючих, іржання коней, бряжчання зброї, і яскраві вогні зблискують у лісовій хащі, де було шведське становище.

Олекса Стороженко

Народився 24.ХІ.1805 р. у с. Лисогори на Чернігівщині в старовинній козацькій родині. У 1821–1823 рр. вчився в Харківському шляхетному пансіоні, пізніше близько тридцяти років служив у війську. Вийшовши у відставку, в 1868 р. поселився на хуторі Тришині коло м. Берестя (тепер Брест). Тут займався літературною працею, малюванням, музикою, різьбленням, садівництвом. За проект пам’ятника Несторові-літописцю здобув звання художника-академіка. Помер 18.ХІ.1874 р. на своєму хуторі, де й похований.

Залишив історичні повісті («Брати-близнята»), оповідання, фантастичні новели та казки, в яких зокрема діють і чорти та інші міфологічні персонажі: «Ярчук», «Лісовий дідько й непевний», «Межигорський дід», «Суджена», «Дорош» і повість «Марко Проклятий».

Дорош

Після шведської пожоги, тоді, як протурили запорожців з Чортомлика у Туреччину, аж в Алейки,[27] був військовим осавулом оцей самий Дорош, що розказую. Багато дечого доводилось мені про його чути ще в Січі, і розказували, що він збіса був завзятий і дуже письменний і знав по-турецькій і по-татарській і був за товмача. Як же кошовий Мелашевич вивів запорожців із Туреччини[28] і знов осадив кош на наших вольностях біля річки Підпольної, то Дорош розміряв окопи і розкати, бо знав і кріпості будувать. Скінчивши своє діло, недовго він зоставався в коші, дуже вже старий був, і, подякувавши за хліб-сіль, помандрував собі у степи, щоб де-небудь сісти зимовиком і завести пасіку, бо дуже кохався у бджолі. Шукав старий собі місця, шукав та й сюди зайшов на Малу Тернівку; якось йому подобався наш лиман; та нащо й шукать луччого захистка: кругом – вода, а посередині – острів, не треба й обгороджуваться; от він тутечки й осадивсь. Тоді, як старий сюди прийшов, у лимані тільки й росли де-не-де осички, терни та лоза; а він вже понасаджував скрізь дерев’я, нащепив груш і яблунь, неначе ліс який розвів. Так тутечки у його велика пасіка була – може, колодок з двісті, коли не більш. За медом було приїздили купці з Харкова, з Білгорода. Дорош тими грошима, що за мед добував, ніколи не користувався, а віддавав їх бідним людям на будову, що приходили у степи селиться зимовиками, або однесе на церков до ігумена Самарсько-Миколаївського монастиря.

Ті козаки, що сиділи тутечки зимовиками і знали Дороша, от як розказували