Читати книгу - "Танґо смерті"

побачив латинський текст і зображення рослин з позначками і латинськими написами, я сховав аркуш у кишеню, поклав книгу на місце й подався до 1000-го стелажа. Дощ за вікнами перейшов у зливу, з особливим завзяттям дощ молотив по бляшаному даху, аж у вухах стугоніло, а гуркіт і шум тлумили мої кроки, сутінки поволі загусали, а туман з верхів'їв стелажів опускався все нижче, я йшов, зиркаючи на номери стелажів, і відчував, як починаю втрачати гарний настрій, бо стелажі й справді множилися на очах, іноді я зашпортувався об якусь книгу чи пачку книг, тому мій початковий намір не йти, а бігти, виявився не таким простим, особливо після того, як я кілька разів упав і боляче луснувся головою, тому я не йшов, а плуганився, тож добрався до 1000-го стелажа над вечір. Другий аркуш був схований у «Medicinae herbariae» Агріколи, книжка була оправлена в оливкового кольору сап'ян з рельєфним орнаментом і мала безліч кольорових ілюстрацій, я не втримався, щоб не погортати її, і з жалем поклав назад на полицю, бо треба було десь примоститися на ночівлю, коли раптом уловив шурхіт, скидалося на те, що хтось гортав книжку, гортав гарячково швидко, при цьому попльовуючи на пальці, я завмер і прислухався, а тоді став підкрадатися на звук якомога обережніше, хоча це й зайвим було під такий гуркіт зливи, аж врешті наскочив на дівчину, в якій упізнав панну Мілю, яку днями зґвалтував невідомий. Від несподіванки вона рвучко затраснула книжку і сховала за спиною.

— А ви що тут робите? — пробелькотіла знервовано.

— Виконую завдання пані Конопельки.

— Можна поцікавитися, яке?

Я помітив, як зблиснули її очка, і відповів:

— Ні.

— Так я і думала, — зітхнула вона. — Ви не голодні?

— Голодний. Добре, що ви нагадали. Пані Конопелька дала мені якийсь папірчик, щоб я його розгорнув, коли зголоднію. Ось він.

— Так, знаю, — сказала дівчина, розглядаючи папір, — тут розписано, де, на яких стелажах і полицях є фляги з водою і перекуска. А от я знаю, де тут вино.

— Звідки в бібліотеці вино?

— Вина тут зберігаються ще з австрійських часів. Їх пан директор перевіз сюди з винних підвалів графа Сапєги і розташував по різних полицях, а мапа цих вин зберігається лише в нього. І не тільки вин. Попід самою стелею де-не-де висять шинки, ковбаси, шпондерки і дозрівають… Ви ж, коли увійшли сюди, мабуть, відчули запах вудженого м'яса?

— Відчув… Але як то так — дозрівають? Вудженина мусить мліти в диму.

— Так, і вона мліє місяцями, роками… Але не в диму, а в тумані, у тому сизому мреві, яке клубочиться попід стелею, її звідси не видно, і не намагайтеся розгледіти. Але я знаю, де вона. Пан директор мені зрадив цю таємницю в порядку компенсації за втрачену цноту. Яка усе ще, хи-хи, при мені.

— Як? — отетерів я. — То вас не зґвалтовано?

— Ні.

— А як же плями крові на «Панові Тадеуші» і хляпка сперми на «Енеїді»?

— Кров була з мого мізинця, а сперма… я закалапуцькала трішки сметани з крохмалем і лише капіцюнькою оздобила книжку, решту розмастила по підлозі.

— Навіщо ж ви влаштували той цирк?

— То не був цирк. Я діяла за планом. Усе було зроблено для того, аби потрапити в закриті фонди. Ви ж маєте допуск?

— Так, мені дала його пані Конопелька.

— Ну от. А я переконала пана директора, що мушу його теж отримати, аби розшукати свого ґвалтівника, який вочевидь переховується у закритих фондах. Розумієте? А тепер вилізьте на оцей стелаж і на 48-й полиці за «De occulta philisophia» Корнелія Агріппи добудьте пляшку «Barbera D'Asti» 1889 року. А відтак підніміться ще вище і зніміть кільце ковбаси.

Я неабияк отетерів, почувши таке, але слухняно видерся драбиною і справді знайшов пляшку вина, а піднявшись ще на кілька сходинок, зачепив головою ковбасу, яка пахла так п'янливо, що я ледве стримався, аби не вкусити її. Ми вмостилися на пачки з книжками, я відкоркував пляшку своїм цизориком* і після перших ковтків відчув приємне блаженство і вдячність до дівчини за те, що скрасила мою мандрівку. Ми пили і закушували смачнючою ковбасою, до аромату якої приклалися всі ті мудрагелі й філософи, єретики і пройдисвіти, гностики і прогностики, історики і літератори, поети і драматурги, які тіснилися на полицях, навіть не підозрюючи, що коли-небудь, за сотні літ, їхні старі фоліанти будуть виділяти не тільки запах старого паперу, шкіри й фарби, але й запах паленого дерева, хвої, сухого листя…

— Отже, ви второпали, наскільки я для вас цінне надбання? — запитала панна Міля, грайливо усміхаючись і штурхаючи мене ліктем. Однак я не вловив натяку і лише кивнув. Вино вже добралося до голови і починало злегка кружляти закамарками мозку, мені було добре, уже нікуди не квапилося. — Ми ж бо далі будемо мандрувати разом, — додала вона, і щойно тоді я второпав, до чого вона веде, але не висловив свого здивування, а лише запитав:

— І далеко ви зібралися? Що ви шукаєте?

— Цього я вам не скажу. Хоча те, що шукаю я, може бути тісно пов'язане з тим, що шукаєте ви, але я не певна.

При цьому вона кокетливо подивилася на мене, мовби чекаючи, що я розповім про мету моїх пошуків, однак я лише стенув плечима і сказав:

— Відвертість за відвертість: поки що в мене нема підстав думати, що ми мандруємо з однаковою метою. Але ваші вуста… — Вона здивовано розкрила їх так, мовби збиралася сказати «О!», але не сказала, бо я накрив їх своїми, а тим часом моя рука намацала книгу, яку вона запхала поміж пачки на підлозі, я обережно переклав її на одну з полиць, у цей самий час її ліва рука ніжно гладила мої кишені й пазуху, а коли я намагався опустити її нижче пояса, вона неодмінно поверталася назад і продовжувала свої дослідження, які ні до чого не вели, бо я ті аркуші, які видобув із фоліанта, ще коли вилазив нагору за вином і ковбасою, сховав собі за шкарпетку. Увесь той час наші вуста не розлучалися, але коли я спробував погладити її перса, вона різко відсмикнулася.

— Що ви собі дозволяєте? Я ж вам сказала, що ще незаймана.

— Але погладжування персів під час поцілунку — це ще не втрата цноти. Це дуже приємно.

— Здогадуюсь. Але ви не мій наречений, а я постановила собі, що віддамся лише нареченому.

— Він може виявитися йолопом і візьме вас, як ведмідь. Грубо і неделікатно. Ніколи не варто віддаватися