Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

Повернувшись, вона поставила чайник на долівку, підсунула одну руку під голову борсукові, а другою взялася ніжно погладжувати його хутро. І треба було бачити, якою любов’ю та співчуттям наповнились її очі!..

І раптом борсук видав звук, такий сумний, що я навіть не знаю, як його описати. Це було не гарчання — гарчати в борсука не було сил! — а справжнісінький писк. Писк — і болісний стогін. Скажіть, хіба не диво, що любов так скоро витіснила лють і ненависть? Коли раптом звір, якого краще обминути десятою дорогою, від болю стає безпорадним і жалісно пищить під вашими руками, якось тоскно стає від такого.

Я відвернулася і стала енергійно вимивати спинку. Коли я знову обернулася до борсука, Лорі промивала губкою понівечену лапу і роз’ятрену рану на плечі, де виглядала біла кістка й звисало клоччя пошматованого м’яса. З очей її капали сльози. В тварини було переламане плече, і здавалося, що лапа приторочена до тіла ганчір’ям.

Дійшовши до скаліченої капканом задньої лапи, Лорі промовила:

— Бачиш, Таліто? На борсукові місця живого немає, а я не знаю, що робити з бідолашною твариною. Коли він сидів у капкані, на нього напав пес і до кістки роздер плече. Але він, мабуть, бився і відігнав набридливого пса. Такий відважний, такий доблесний звір не повинний вмирати.

Лорі стала обережно підіймати хутро, шкіру, м’ясо, кістки та кігті борсука та ніжно їх промивати. Борсук лежав так, що було видно тільки одне його око, та й те дивилося на Лорі, повне благання й довіри.

Лорі ще раз оглянула страшні рани, скрушно похитала головою і сумно-сумно проказала:

— Таліто, я не знаю, що робити — хоч убий, не знаю. Мені навіть невтямки, з якого боку приступити, а як нічого не зробиш, нещасна тварина сконає від ран. Дивись, який він гарний, яка в нього чудова статура, а хутро яке!.. Не міг же Бог мені його послати, щоб він просто помер.

І, піддавшись хвилинному розпачу, вона безпорадно опустила руки. Та невдовзі мужність вернулася до неї, Лорі рішуче підняла голову, обернулася до мене та промовила:

— Таліто, ми покличемо когось на допомогу — ти і я.

Ач, якби вона звернулася по допомогу до мене, чим визнала б мою божественну природу, мені стачило б сил, щоб сотворити диво зцілення.

Лорі підійшла до порога, де я сиділа, погладила мені голову, спинку, почухала підборіддя. Тоді склала руки на колінах і звела очі до неба. Губи її безгучно ворухнулися, очі наповнилися вірою, а на вустах, коли вона молилася, грала довірлива усмішка.

Я теж молилася — молилася, як була навчена багато років тому: до батька Ра і матері Хатор, до великого Гора, Ісіс і Осіріса, до Пта,[30] до Мут[31] і Нун, і навіть до страхітного Анубіса, щоб він відвернув свій погляд від нашого порога. І ще я взивала до найстарших божеств — Хонсу й Амуна-Ре, Творця Всього Сущого.

А трохи потому ми почули, як забамкав наш Дзвін Милосердя.

Я знялася з порога і за кілька стрибків — два довгих, один короткий, ще один ривок — обігнула ріг дому, щоб подивитися, кого ж там принесло, що срібний дзвін видзвонює вдруге за нинішній ранок.

І раптом я закам’яніла, захолола від жаху. Смертельний страх скував усе моє тіло. Хутро моє стало сторч, а я сама, від кінчика хвоста до маківки, вигнулася дугою. Щосили прищуливши вуха, я спершу люто загарчала, і гарчала доти, поки гарчання те не перейшло в протяжне, лиховісне сичання.

Біля дзвона, по той бік Відьомського Дерева стояв незнайомий, чужий чоловік. Один його вигляд сколихнув у мені почуття омерзіння, огиди та страху. Я зачаїлася в траві та стала роздивлятися чудовисько, що нагнало на мене такий жах. Зросту він був велетенського, а вигляд мав такий, що краще б я його не бачила: шалені банькуваті очі та руда, наче лисяче хутро, шерсть на бороді та голові. Він стояв під нашим дубом і раз за разом смикав за шнурок, неначе не дзвонив, а намагався відірвати наш Дзвін Милосердя.

І тут я зрозуміла все. Це був мій нічний жах — оте вогнисте здоровило, той самий котовбивця, затаврований прокляттям Бубастіса. Тавро ганьби лежало на його чолі, та хай там як, не він мене, а я його злякалася до смерті.

Я блискавкою кинулась від дому до дерева, і він мене начебто не помітив. Ще мить — і я вже дерлася по стовбуру. Спинилася лише тоді, коли забилася у верховіття, де було так високо, що я вже й не бачила, і не чула, що робиться там, нанизу. І я пробула там, поки не сіло сонце й не настала ніч.

Так, я, Баст-Ра, богиня, злякалася простого смертного і дременула від нього. Чому так сталося? Навіть не знаю.

Опинившись у гущавині лісу, містер Мак-Дьюї почувся ніяково. Від джипа до хатини лежав чималий шмат дороги, і в нього було досить часу для роздумів. Він неначе продовжував диспут із Педді та все думав про цю таємничу особу, з якою, може, доведеться позиватися. Мак-Дьюї уявив, як він під час майбутнього процесу вивергає прокляття на голову жінки, яка не при своєму розумі й у принципі не може відповідати за власні вчинки, і йому стало трохи не по собі.

Та ще залишалося почуття професійного обов’язку, і якщо фермери призвичаяться водити своїх хворих корів і