Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Багато? Знаю, молодий колего! Та вам це потрібно. У віруючих католиків є свій «Катехизис», за яким вивчають Божі заповіді, освоюють правила віри і тому подібне. Я вам даю свій «Катехизис». Чим скоріше перетворите його в життя, у щоденну потребу, тим краще буде для вас, молодий колего.

Іван гортав ті листки і силкувався запам’ятати кожне слово вчителя, бо знав, що нелегко йому говорити. А про штангу майже забув…

— Ну, про діло, здається все, — плеснув себе по коліну. — Тепер невеличке запитання: де ви буваєте і як проводите неділю, молодий колего?

— Дома.

— Я так і знав! Я так і знав! Я буду заповнювати і вашу неділю. Добре? Завтра їдемо у Карлові Вари і — шлус![75] На вілет![76]

«Неділя… Прогулянка… — подумав тоді Іван, айбо не хотів нічого перечити Нейману. — Для декого, може, й неділя, а мені треба йти на роботу… Але й Чехію манить увидіти. Вздовж і поперек. Кажуть, що Карлові Вари — земний рай. О, то є, кажуть, казка! Поїду!»

— Добре, пане професоре!

А вже прийдешнього ранку авто горнуло під себе бетоновану стрічку, рвалося вперед. Лише телеграфні стовпи мчались йому назустріч і показували дорогу: «Прямо!», «Прямо!», «Прямо!» — шелестіли дерева на обочині.

Нейман мовчав. Гей, якби тут був Ян! Той би про все розповідав. Сила взяв з кишені порозчеркувані Нейманом папірці, почав обдумувати свої майбутні вправи.

— Заховайте. Дома будете заглядати на оті каракулі, — притишивши машину, сказав Непман. — Тепер дивіться та милуйтеся природою. Або щось розповідайте.

— Розповідати? Гей, ні, пане професоре, на таку муку я себе добровільно не передаю. Ліпше буду позирати…

Іван примружував очі, задивлявся на будинки, що збочували від машини, на садки, що зібралися у кола, наче на весілля. Вершки гір піднімалися до сизих туманів і, здавалося, що вони держать на своїх могутніх плечах велике шатро неба. І чомусь на думку прийшов чеський гімн. Так і співається в ньому: «Там, де моя батьківщина, там шумлять води на бистринах, гуляють вітри по вершинах. А в садах — весняний квіт. Земний рай то на весь світ. А то є красива країна. Країна чеська, рідна батьківщина…».

«Айбо у нас дома ліпше… Гей, якби зійти на полонину! Повітря там чисте-чисте, гей би просіяне через сонце. А гори стоять перед тобою, як зеленогриві коні, а поточки теленькають по них, як дзвіночки. Заграє зажурена трембіта…».

— Розказуйте щось, Іване, — вперше професор звернувся до нього на ім’я. — Так ліпше вести авто. Веселе щось розкажіть, бо про біду Карпат я вже наслухався…

«Веселе? Та хіба я знаю таке? А, може, про Терку розказати? Так то лише мене може розвеселити, як ми горнулися одне до одного. А, може, про Синичку, що хотів жінку свою втопити? Ні, про рибака».

— Одного разу, — почав Іван, — пішов наш сусід ловити рибу в річці. Як уже дещо наймав[77], прийшов до нього сторож панського лісу та й каже: «Як ти смів тут рибу ловити, коли знаєш, що за то маєш заплатити штраф десять корун?». А той не довго думав та й одповів: «Тоді мало чекайте, най собі наймаю на десять корун».

— Добре, добре, — засміявся Нейман. — Ще, ще розказуй!

Нейман так розсміявся, що був змушений зупинити авто: в очі набігали сльози.

«Та нащо йому такі сільські дурниці!.. Якби він побув у нас дома, у Карпатах, то сам би побачив, що такого краю ще не зустрічав, хоч і цілий світ обколесив. Затрумбече трембіта, а по горах разом з її піснею розпливаються овечі отари. Десь там, у долині, почулася троїста музика. То верховинці весілля справляють. Веселої тягне гуслярик, замашно ріже в бубон його побратим, а цимбаліст виграє, як оті поточки, що збігають з гір та освіжають серце. Господочку, якби скоріше знову повернутися на отчу землю та до кінця свого життя не стати зайдисвітом! Бо кажуть, усюди добре, а дома найліпше…

Один раз аби я вирвався з чужини, то й десятому буду розраджувати думати про неї. Ліпше дома буля печена, як у чужому світі калач верчений…».

Рушили знову. Нейман, підбадьорившись, весело дивився на на шлях Автомобіль мчався, аж вітер посвистував, а шлях поспішав сховатися під колеса. Іван глянув на крутосхил, що стрімголов летів до річки. Раптом хряснуло переднє скло, машиною сіпнуло. Шлях зірвався. Очі засипало зірками…

Довжелезними стрілами сонце прорізувало тюлеві гардини, кололо очі. Силкувався повернути голову вбік, а вона не підкорялася. Наче обручем приковали її до білої подушки. Ногу гейби хтось міцно прив’язав до ліжка. «Де я? Чому тут так багато світла? Чому не гучать машини? Чому не чути поїздів? Де я? Хто скаже?».

— Доброго ранку, пане Сило, — тихо, майже пошепки привітався чоловічий голос над головою. «Нейман? Професор? Чому ми тут?».

Піднявся на лікоть і побачив перед собою чоловіка у білому халаті, з маленьким ковпачком на голові. Іван пильно придивлявся до нього: «Нейман? Ні, то не він». Очі пекло сльозами.

— Прошу вас, де пан Нейман?

— Спокійно, спокійно, пане Сило, — попросив доктор. — Вам треба, дорогий мій, спокій. Не ворушіться, прошу вас, а то буде гірше.

Щось задзвеніло у вухах. Перед очима розпливлися якісь розмальовані тарілки: сині, червоні, жовті, навіть чорні.