Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Прошу вас, де пан Нейман? — знову повторив Іван своє запитання. Та у відповідь почув тільки легенькі кроки, що віддалялися. — Чому мовчите, ласкава пані?

— Пан Нейман недалеко від вас, — відповів лікар, та голос його жалісливо занив. — Лежіть, прошу вас, не рухайтеся!..

— Молю вас, скажіть мені, що з ним? — не вгамовувався.

Доктор схилив голову, смуток облямував його лице. Черниця заторохтіла коло узголів’я, приклала до Іванового чола холодний жмут марлі.

Сила різко відкинув ковдру, шпурнув холодною марлею десь до шкафчика, стрибнув з ліжка. Став перед доктором, що розгубився, розвівши руки наче для обіймів.

— Не робіть дурниці, дорогий мій! У вас струс мозку, велика рана на нозі, ви розумієте? У вас температура!

— Нула то все! Де пан Нейман? Не затаюйте від мене.

— Скажу, тільки лягайте в ліжко, — благає доктор.

Повернувся і чіткими кроками поміряв до ліжка.

— Ви розумієте…

— Він помер! — блиснули очі з-під бинта.

— Вам не треба хвилюватися, дорогий мій!..

— Мене вже більше в світі ніхто так не розхвилює…

Доктор став біля вікна. Саме в цей час на вулицю до санітарної машини з анатомки виносили труну з тілом покійного Неймана…

То було три тижні тому. Сьогодні Івана виписують з лікарні. На дворі чекає на нього якась машина. «Ба ци не Свадеба знову прийшов? Айбо звідки мав би авто? Я йому казав, що сам доберуся до Праги. І автобусом можна і поїздом…».

— На вас чекають, пане Сило, — повідомила черниця.

— Я вже готовий, прошу вас.

В Прагу їхали мовчки. В машині сиділо двоє вовкуватих незнайомців. «Неймана більше нема!», «Неймана більше нема!», «Неймана більше нема!» — гучали дерева, що пролітали праворуч. Раптом у лобове скло автомобіля гепнув пожовклий листю Іван відсахнувся. Як не любив він отих листків-жовтяків, що передчасно падали з дерев і нагадували мерців!..

Через кілька годин авто завернуло у двір поліцейського управління. У довгому коридорі двоє без’язиких охоронців показали Івану на високі двері, оббиті чорною шкірою, і продубкали кованими чобітьми за ним.

Тонкий, мов тичка, слідчий саме зігнувся і сів за стіл навпроти Івана. Він байдуже слухає оповідь про Неймана, про друзів професора, про його учнів. Поруч Панчук не перестає стрекотати на друкарській машинці. Чисте голене обличчя, що аж синім віддавало, то хмурилося, то ставало задуманим. Над зеленкуватими, розкосими, як у монгола, очима, чорнілися двома рівними щіточками вищипані брови. Здрячки пополовинилися білками. Слідчий стис слабкуваті долоні у кулачки і якусь мить протримав їх на столі, захаращеному паперами. Ледь-ледь розклеїлися синюваті губи, і з них просвистіло:

— Ти — вбивця! Розбійник!

«А громи би на тя посипалися, сухоребрий! — прокляв його в душі Іван, та не захотів дражнити слідчого. — Німиці наївся — та й готово!». Уже навіть рота розкрив, аби крикнути з усієї сили та приборкав у собі злість, бо знав, що у пана правди не доб’ється. Та що він собі думає? Раптом зірвався з стільця:

— Як ви маєте право таке говорити? Як ви маєте право так називати мене? А ще ошколовані, вчені люди! Та чи ви знаєте, що Нейман був найліпший чоловік у Чехії!

— Ти обікрав його! Ти! Ти! — рявкнув слідчий, тичучи тонким пальцем у Івана.

— Неправда! Господи, та й не снилося мені таке ніколи!..

— Не призивай ім’я Господа-Бога надаремно! Він тут безсилий. У нас є докази!..

Слідчий встав з-за столу, сунув руки у кишені піджака, прорипів по світлому паркету кілька кроків, наблизився до Івана. Мовчки став перед ним. Осатаніло засліпав очима:

— А пана Прохазку хто хотів звести на той світ? Га? Хто?

«Пана Прохазку? Та я його лише попужав, аби не дурів зо мною…».

— Пана Прохазку? Перебачте, пане судія, айбо майте розум! Я йому дав лише папірець порвати.

— У нас є письмове показання пана Прохазки. І тобі нічого відпиратися. Це — перший факт. Другий. — слідчий різко повернувся, натиснув кнопочку на столі. За плечима відчинилися двері. Кроки наближалися до стола. «Грдлічка? — здивувався Іван, як побачив свого колишнього суперника. — Що він тут робить?».

Колишній поліцайтмайстер і чемпіон люб’язно потис руку слідчому та його стенографу, усміхнувся до нього, як до давно знайомої коханки.

— Ви, пане Грдлічка, сподіваюся, впізнаєте цього святоушека?[78]

— Як би не знав, то і вам би, пане прокуратор, і мені ліпше було, — вишкірився Грдлічка та й почав розстібати ґудзики на піджаку. Розсівся у м’якому кріслі, оббитому дерматином, переставив ногу поза ногу і, випускаючи клубки цигаркового диму, сказав:

— Я до ваших послуг, пане державний прокуратор!

— Розкажіть, прошу вас, про випадок у ресторані «Слован».

Грдлічка почав теревенити про всі подробиці того дня. Перерахував друзів, з котрими пиячив, які страви замовляв на сніданок, на обід і вечерю. Як і кожний п’яничка, нагадав про свої улюблені напої і вже наприкінці, ніби між іншим, покосував на Івана.

— Отой, — кивнув головою вбік Сили, — наздогнав мене на дворі і чомусь перепинив. Ну, як ви вже, пане прокуратор, знаєте мій характер, я не міг стриматися, аби якісь зайди стояли мені, чеху, поперек дороги. Просив його, умовляв… Ви ж знаєте мій характер.